Все по колу

Мене просто роздирає від того, що я спостерігаю в Україні.

Пафосні засідання очільників міст та районів, які мріють про просування вище, навіть у період кризи. Писулі міністрів серед ночі про те, що і як треба робити, але дєнєг в бюджетє нєту. Зростаюча кількість знайомих і у Києві, і інших містах з сухим кашлем, температурою, яким кажуть що ТЕСТІВ НЕМА.

І "еліта", для яких є все.

Коли мені було 19, я вчилася на факультеті іноземних мов ЧНУ і полетіла на літо до родичів у Торонто побути у англомовному середовищі. Для моїх батьків тоді це були великі гроші оплатити мій переліт туди і назад ($800), але вони дали мені цю можливість.

У Торонто мене вразили кілька моментів: люди здебільшого спокійні та привітні, вулиці чисті, пішоходи переходили вулицю лише на зелене світло...

Будинками та ресторанами мене важко було здивувати, тому що у деяких районах Чернівців, звідки я прилетіла, було вже набудовано багато маєтків-шкіл, а ресторанів тим паче.

Я усім кого зустрічала в Канаді доводила, що сильної різниці з Україною (крім відносин у суспільстві) я не відчула і взагалі, чим вони там мене хотіли здивувати.

Різницю я таки відчула.
Коли повернулася назад у Чернівці.
Коли поїхала знову маршруткою на Калинівський ринок по розбитих дорогах.
Коли ще раз подивилася на ряди п‘ятиповерхових "хрущовок".
Коли спостерігала натовп, який біг через три смуги руху транспорту на червоне світло.
Коли сходила у місцеву поліклініку, де навіть бинтів не було.
Коли якийсь мажор на сьомій бесі не пропустив на пішоходному маму з візком на бруківці.
Коли усвідомила, що будинок і машину в Торонто може мати кожен лікар і вчитель. І нехай той будинок - не розміром зі школу, але і не комуналка.
А в Україні вчителі - це найнижча каста.

Почалася Помаранчева Революція.
Я була у ній однією з найперших учасниць.
Я хотіла мати в Україні те, що я бачила за кордоном.

Але вже за півроку після завершення революції стало зрозуміло, що нічого не буде. Що все далі стагнуватиме.
Я поїхала.

10 років в Україні панував цинізм.

Серед тих, які виїхали за цей період, було багато таких, які про Україну більше і чути не хотіли.

І тут нове дихання - Євромайдан і Революція Гідності. Українці в усьому світі об‘єдналися, як ніколи. Протягом п‘яти років сотні тисяч українців поклали власне життя на паузу, а ще мільйони відмовляючи собі у чомусь, допомагали фінансово та фізично.

Але були і такі, які просто використали момент не заради спільної ідеї.

Все марно. Незначний прогрес завдяки безпрецедентному об‘єднанню та праці відданих українців, всупереч системі. Але радикальних змін, які б значно вплинули на ситуацію не відбулося.

Вибори 2019.
Українці зробили ставку на нових людей.

Я не голосувала за Зеленського чи СН, але я вважала, що їм потрібно дати шанс, коли їх обрали і не знищувати фейками та істериками. Я переконана, що змінити систему можна лише регулярно її перетрушуючи.

Але вже скоро рік нічого не міняється. Все по-колу. Знову мажори, знову Куршевелі, знову розвалені лікарні, знову "Україна готова". Готова до чого? ТЕСТІВ НЕМА! Для простих смертних ТЕСТІВ НЕМА!

І я знову дивлюся на це все і не можу більше пояснити свої емоції. Я не можу зрозуміти, що я відчуваю. І не можу дати собі відповідь, що з цим далі робити.