Олександр Різванюк: "Сміялися постійно і лікарі, і поранені…"

Олександр Різванюк ніколи не думав, що стане військовим лікарем. Свої перші кроки він зробив у цивільній медицині, але життя склалося інакше. І от він вже полковник медичної служби, який 13 років очолює відділення офтальмології Одеського військового госпіталю. Виконує надскладні операції та повертає людям зір.

Олександре Валерійовичу, як починалася ваша кар’єра військового лікаря?

Я родом з Житомирської області. Закінчив Бердичівське медучилище. Працював на швидкій медичній допомозі. Потім вступив до Вінницького державного медичного університету. Після закінчення зіштовхнувся з проблемою працевлаштування. До нас приїздили "рекрутери" з Української військово-медичної академії, рекламували її, запропонували вступати. Тож у 1998 році я вступив на факультет хірургії.

Після закінчення академії мене направили в Новоград-Волинський начмедом. А оскільки я був хірургом і начмедом бути не хотів, то вступив у магістратуру по офтальмології. Тоді більше ніяких місць не було, тож я особливо і не перебирав. У 2002 році мене направили в Одесу на посаду старшого ординатора.

Польовий аеродром поблизу 61-го мобільного госпіталю - зона АТО літо 2014

Розкажіть про свій бойовий досвід.

Для мене все почалося в 2014 році. Травень. Перша моя ротація – це була виїзна бригада в автоперев’язочній. Я їздив не офтальмологом, а хірургом, адже моя первинна спеціалізація – це загальна хірургія. Через 2-3 тижні після прибуття я відбув хірургом на посаду старшого ординатора в 61 військово-мобільний госпіталь в Розівку. Якраз потрапив на липень-серпень. Ці два місяці були дуже спекотними. Майже щодня – борт.

В операційній 61-го мобільного госпіталю - зона АТО серпень 2014

Скільки операцій на день ви тоді виконували?

Бували такі дні: по 5 – 7 бортів. Це більше ста поранених. Режим був такий: або оперуєш, або спиш. Бувало, що борти надходили вночі. Вертольоти зазвичай вночі не літають, але наші так вже звикли, що літали. Він сідає – ніч. Виходиш з операційної – вже день.

За які операції ви відповідали?

Первинна хірургічна обробка (ПХО). Я оглядав усіх поранених. Коли борт сідав, ми їх сортували. Якщо моїх основних не було, то я працював разом із іншими хірургами.

Більше старався забирати на себе обличчя. Якщо поранення очей – вони без питань були мої, тому що, крім мене, ніхто не міг цього зробити.

Були такі випадки, що не можна було визначити, де губи, де зуби, де ніс. Я старався брати їх на себе. Мені воно ближче.

Була вже друга ротація. У Маріуполі в лікарні швидкої допомоги. Привезли двох поранених, які підірвалися на фугасі. Вони стояли над фугасом на колінах. Один загинув. А інший – лівого ока в нього не було. Праве ледь виднілося. А обличчя… було важко знайти що де. Ми працювали трьома бригадами. Я і ЛОР-лікар на верхній частині. Травматологи – на кінцівках. Одночасно. Не поетапно. Вийшло дуже гарно. Місяці через два мені з Києва прислали фотографію, я б навіть не впізнав. Подальше тривале лікування він пройшов у Києві. Зір зберегти вдалося.

Запам’яталося ще вогнепальне поранення голови. Там вухо розірвало на три частини. Я йому так гарненько те вухо зібрав зі шматочків, потім усім фотки скидав "до" і "після".

Перший вихід в зону АТО - квітень 2014

Розкажіть, як відбувалося сортування?

Дуже просто. Сідає борт. Є одна людина, яка підходить до борта. Важкі, які на ношах, йдуть перші. Їх відправляють у протишокову, або одразу на операційний стіл. Решта, з легкими пораненнями, виходять самі.

Ми не запитували прізвищ. Спочатку нумерували. Приходили всі вільні лікарі і їх оглядали. Оскільки я офтальмолог – брав налобний ліхтарик, бачив, що є пов’язка на обличчі – працював.

Одного разу так попався. Привезли бійця, а в нього очі забинтовані. Я розбинтовую. Прибігають СБУшники: "Що ти робиш, це полонений". А я думав, що в нього поранення очей. То ми швиденько забинтували назад. Я не помітив, що він зв’язаний. До того ж він був поранений.

Що ви відчували, коли надавали допомогу таким, як він?

Я робив це без почуттів. Виконував свою роботу. Був, приміром, у нас підполковник ФСБ. Вогнепальне кульове поранення лівого плеча. У нього були зав’язані очі. Але він, думаю, все добре чув і запам’ятовував кожне слово. Я йому називав усі препарати, які ввожу. Перев’язали, зробили ПХО, загіпсували.

Там були люди з "почуттями". І вони хотіли їх на нього вилити. Це був початок війни. Тоді ще не було регулярних обмінів. То я їм казав, як ви його зараз відправите на той світ, вам лише трохи легше стане. А враховуючи його посаду, можна буде обміняти його, і не на одного. Наскільки я знаю, його зрештою обміняли на 7 чи 8 осіб наших.

Зона АТО, квітень 2014

А як нашим полоненим надавали медичну допомогу по той бік?

В 2014 році були борти з бійцями, яким надали допомогу в Росії. Потім їх одразу віддали, тоді не забирали. Загалом, їм там допомогли в повному об’ємі. Деякі навіть були з апаратом Єлізарова, зафіксовані, ПХО.

В деяких випадках було не ідеально зроблено. Найімовірніше, через недосвідченість і некомпетентність лікарів районних лікарень. Допомога надавалася цивільними лікарями. Не всі вони знали, як вести вогнепальні чи осколкові поранення. Наприклад, вогнепальні поранення не зашиваються, а були накладені шви. Доводилося це знімати, розкривати, заново дренувати.

У нас інший рівень. У нас хірурги з ВМКЦ. Їм що в лікарні оперувати, що в палатці – однаково. Вони це зроблять на дуже високому рівні.

За час ваших ротацій що змінилося в військовій медицині?

Я мав дві ротації в 2014 році і ще одну в 2016. Змінилося багато чого. По перше, медична допомога вже не надається в палатках. Зараз розміщують підрозділи в приміщеннях, зокрема, районних лікарень. Тут постає питання з відстанями. Але у нас поранені надходили дуже швидко. Гарна ілюстрація: сів борт, бійця виносять на ношах, а він каже: "Так хотів на вертольоті покататися, а він тільки піднявся і одразу сів". Лінія зіткнення знаходиться дуже близько. Розівка знаходиться майже під Донецьком. Так само і Володарське, близько до Волновахи.

Як ви контактували з місцевим населенням?

Місцеві там – різні. Так само, як і тут у нас. Але бабця одна запам’яталася. Ми їхали з Волновахи. Нікого немає. І тут бабця іде з кошиком. Ми зупинилися.

• Ви що гриби збираєте? – питаємо.
• Да.
• А нічого, що там таблички всюди: "Міни!"?
• Так це їх просто наставили. Мені казали, що там мін нема.
• Бабуля, я вам чесно скажу, там є міни.

Грибів вона так і не знайшла. Ми її підвезли. А вона по дорозі дуже просить: "Дайте мені хоч одну гранату я її до сусідів кину. Так вони мене вже замучили".

Цікаві та веселі випадки траплялися чи не щодня. Всі трималися бадьоро. Не треба думати, що ми ходили постійно "загружені" з розумними очима – ні. Сміялися постійно і лікарі, і поранені. Пам’ятаю, лежить поранений, в нього відірвало стопу. Він сміється. Я в нього питаю: "Ти чого смієшся?". А він каже: "Мені волонтери такі класні кросівки підігнали, а тут ногу відірвало".

То ви дали тій бабці гранату?

Ні. Це ж нам потім відпрацьовувати (сміється). Місцеве населення теж до нас зверталося: поранені, підірвані. Були і діти. Тиждень, два, три, потім усі пішли до нас. Це було в Нікольському (зараз Володарське). Їхня лікарня практично не працювала, там не оперували (не було анестезіолога, перев’язочного матеріалу). Тож почали оперувати ми: і апендицити, і холецистити, і операції на судинах.

ЗАПИСАЛА: ЕКАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

-----------------------------------------------------

Если у Вас есть желание помочь финансово в приобретении лекарств для ребят, на данный момент проходящих лечение в одесском военном госпитале

карта Приватбанка 4149 6293 9991 2260 Танцюра А.В.

Для перечислений из-за рубежа:

Western Union or Money Gram

Tantsiura Andrii

Odesa, Ukraine

65000