РЕВОЛЮЦІЯ: КОЛИ НЕМАЄ ІНШОГО ШЛЯХУ...

В українців двояке ставлення до революцій, яке іноді межує з когнітивним дисонансом. З одного боку, сто років тому ми вщент програли свою революцію, яка завершилась нищівним фіаско, втратою суб'єктності і перетворенням на знаряддя революції чужої. Сімдесят років в Україні термін "революція" був монополізований російським наративом і закріплений за подіями 1917 року, які відбувалися головним чином в Петербурзі та Москві.

Протести кінця 2004 року повернули слову "революція" позитивний сенс в українському контексті. Але воднораз радикально перекрутили його значення. Замість радикальної зміни системи (запит на яку сформувався вже на початку 2000-х) ми назвали "революцією" те, що апріорі нею не могло бути: максимально легальний та мирний перегляд результатів президентських виборів через призначення третього туру. Справжню революцію наприкінці 2004-го нагадувала тільки мобілізація мас. Решта було типовим палацовим переворотом, в результаті якого в Україні до влади замість згуртованого та дисциплінованого авторитарного проросійського клану прийшла менш рішуча, ліберальніша та умовно прозахідна частина пострадянської еліти. Не дивно, що в результаті "помаранчевої революції" жодних революційних змін в країні не відбулося.

Взимку 2013-14 років запит на справжню революцію, тобто на кардинальні зміни соціального, економічного та політичного укладу, здійснені у формально позаправовий спосіб, на фундаментальне перезавантаження української державності і новий відлік, чим далі більше домінував на Майдані. Мартиролог Майдану і психологічний шок, який 19-20 лютого в прямому ефірі пережили мільйони українців, поставив питання руба: революція чи реставрація. Прородньо, що тодішні "провідники" Майдану, які були такими самими як Янукович чи Клюєв пташенятами кучмового гнізда і завдячували режиму Другої української республіки своїми статками та кар'єрним злетом, зробили все, аби переміг наратив реставрації, а Майдан увійшов в історію як "боротьба за відновлення конституційного ладу". Режим Януковича було потрактовано як аномалію, самого 4-го президента звинуватили в узурпації влади, Конституцію (у відверто неконституційний спосіб) повернули до редакції часів Ющенка, найбільш буйних та принципових відправили на той світ чи на війну, пасіонарних, але зговірливих розібрали по партіях та рухах, в яких вони нічого не вирішували...

Але запит на революційні зміни нікуди не подівся. Війна з Росією лише відстрочила його вибух. І він вибухнув 2019 року нищівним фіаско головного реаніматора Другої української республіки та усієї пострадянської еліти з обох (умовно авторитарно-проросійського та умовно ліберально-прозахідного) традиційних українських політичних таборів. Але виявилось, що нові обличчя на політичному олімпі аж ніяк не гарантують нової якості політики. Систему трохи підмарафетили "державою в смартфоні" від уряду та "відосиками" від президента, але її сутність не змінилась. Державний апарат з його політичною надбудовою замість перетворитися на корисний сервіс, що обслуговує людину та її потреби, як був так і залишився уособленням корупції, поборів, неефективності, несправедливості та свавілля.
А це означає, що суспільний запит на радикальні зміни тільки наростає. Але залишається все менше відносно мирних та формально-легітимних шляхів реалізації цих революційних перетворень. Та енергія суспільного невдоволення, яка б могла (і мала!) рухати поршні кардинальних реформ, якщо б на чолі держави був справжній лідер, а не слуга, який намагається догодити одразу і всім, - ця енергія щодня перетворюється на енергію динаміту.

Колись Лев Троцький слушно зауважив: "Революція відбувається [лише] тоді, коли не залишається іншого шляху". Ця його вислів в англійському перекладі дав назву одному з найкращих досліджень соціальних революцій "NO OTHER WAY OUT", в якому автор Джефф Гудвін аналізує вдалі та невдалі революційні рухи в Азії, Латинській Америці та в Європі впродовж другої половини ХХ століття. Так от, автор приходить до цікавого висновку: жодні революціонери, якими б геніальними, жертовними та відчайдушними вони не були, не здатні "зачати та виносити" революцію. Революційні рухи та революції як такі народжуються, розвиваються та врешті-решт перемагають тільки завдяки владі, яка не залишає широкому загалу "іншого шляху" для реформування країни.

Джефф Гудвін наводить три передумови народження, розвитку та успіху революційних рухів: державна влада має бути інфраструктурно слабкою (тобто нездатною імплементувати свої політики в життя), патримоніальною (коли сервілізм та родинні, дружні, бізнесові тощо зв'язки при призначенні на державні посади домінують над професійністю та незалежністю) та репресивною.

Перша риса (інфраструктурна слабкість) була притаманна ЗЕ-владі від початку. За рік президентства Зеленському так і не вдалось вибудувати владну вертикаль, здатну втілювати в життя політичні рішення. Кадрова рулетка, яка робила кур'єрів та рестораторів депутатами, Гончарука та Шмигаля - прем'єрами, нікому невідомих хлопчиків - "губернаторами", а зелених дівчаток - керівниками української делегації в ПАРЕ та відповідальними за безпеку та оборону в Президентському офісі, за "великого везиря" Єрмака стала ударними темпами перетворюватись на типову патримоніальну піраміду. Випадкові ударними темпами змінюються на "своїх" або стають ними. Як бачимо, для класичного революційного коктейлю бракує хіба що репресій. Які і стануть бікфордовим шнуром до динаміту народного невдоволення...

Справа Шеремета, підозра Стерненку, тисячі адміністративних протоколів за порушення антиконституційних карантинних заходів... Якщо так піде і далі, ЗЕ-влада дуже швидко спровокує революційний вибух в українському суспільстві. Цей вибух може нарешті змінити систему, а не тільки вивіски на кабінетах можновладців. Але може і рознести Україну. Але в будь-якому разі революційний вибух майже невідворотно забере дуже багато життів і понівечить ще більше людських доль. Саме тому революція виправдана тоді і лише тоді, коли справді "no other way out" – немає іншого шляху здійснити назрілі та перезрілі радикальні реформи…

Чи є ще у Зеленського шанс запобігти такому трагічному розвитку подій? Як на мене, вельми примарний. Єдиний шанс запобігти революції знизу – це випередити революційних аутсайдерів та розпочати революційні зміни самому. Лі Куан Ю був не меншим революціонером за Фіделя Кастро. А Пак Чон Хі – за Мао Цзедуна. Та чи може аніматор у формі адмірала, який досі розважає пасажирів судна, що потрапило в шторм, раптом перетворитися на справжнього капітана? Який ладен вести судно проти вітру, який спроможний особисто карати мародерів та бунтівників на борту, який готовий безжально викидати за борт усе зайве і тримати залізною рукою штурвал?

Якщо чуда не трапиться і аніматор у формі адмірала не перетвориться на раптом морського вовка, його дуже скоро просто викинуть за борт. Бо коли судно накриє перша велика хвиля, пасажирам стане не до жартів…