Чому ж вони не втекли?

Чому вони не втекли? Вони не вважали себе героями, та й битися у них не дуже то і виходило… Їм було ближче до душі приносити ВеВешникам майданівські бутерброди і гарячий чай за боязкі погляди вдячності .

Чому ж вони не втекли?

Було чітко зрозуміло, чому не втекли радикали. Вони були в "гарячці" бою: кидати коктейлі Молотова п’ять годин поспіль - це не аби що… Це раз. Не було сенсу тікати. Це два. В спалаху заграви на горі виступали обриси Жовтневого палацу, де (майданівці знали!) холонуть тіла їх товаришів. Там же на горі язики світла вихоплювали з темряви фігурки озброєних вогнепальною зброєю спецназівців… Було чітке усвідомлення, що Янукович перейшов Рубікон - виданий наказ на «зачистку» Майдану. І тих радикалів, яких не «зачистять» в цю ніч, упакують в тюрми в наступні. Їх не багато, вони всі були на олівці «служби»…

Я кажу - «радикали». Якщо хтось сприйняв це слово з негативом - вибачте. Звісно, їх правильніше назвати 300 спартанців Майдану, які в ніч 18-19 лютого 2014 року були воїнами, бійцями, і це про них сказано без пафосу: «безумству хоробрих співаємо ми пісню».

Я їх називаю радикалами, бо хочу розповісти про інших - не радикалів. Не радикалів, не героїв, в тому розумінні, що вони не могли піднятися по водозабірній трубі на дах п’ятиповерхового будинку та зігнати звідти беркутівця з мішком гранат, які той почав жбурляти у натовп (я була свідком цього).

Однак, ці «не радикали» - герої, бо у них був вибір: в ту пекельну ніч з 18 на 19 лютого ніщо не заважало їм втекти з того пекла.

Чому вони не втекли?

Ці не радикали просто стояли між сценою і палаючими барикадами. Вони просто стояли. Не збивалися перелякано в купу за сценою, не тікали подалі від вогню… Просто спокійно стояли, вважаючи своїм обов’язком просто БУТИ на дорозі «карателів» до сцени, де працювала «озвучка», а отже вона сприймалася, як остання барикада Майдану. Вони не збиралися зрушити з місця і передавали німі сигнали карателям: «Ви пройдете тільки через наші трупи». Їх було не багато, не мало - десь три тисячі…

Штурм Майдану тривав всю ніч. І кожна прожита година вважалася чудом. «Чому ми ще живі?», - промовляли їх погляди. Важко бути в постійному напруженні очікування смерті… Проте, на відміну від радикалів, вони могли не чекати. А просто піти з цього пекла. В напрямку Бесарабки не було жодного силовика - влада спеціально залишила для них шлях для втечі.

Чому вони не втекли? Хтось може це пояснити? Тільки крок, другий, третій по Хрещатику, а там повернути за ЦУМом і потрапити в інший світ - в звичайний нічний Київ, викликати таксі, зайти в під’їзд, натиснути кнопку ліфту, зачинитися в маленькому світі затишної квартири спального району.

Чому вони не втекли?

Вони могли собі сказати: «Зараз у нас нічого не вийшло, ми зберемося проти Януковича в наступному році». Їм було зрозуміло, що їх би ніхто не шукав і не саджав в тюрму. Їм можна було просто перегорнути сторінку…

Чому вони не втекли?

Серед них було багато жінок. Жінки тихо плакали. Навіть зі сцени було видно, як спалахують іскорки вогню в сльозах. Було видно, що багато з них тримають за руку своїх чоловіків. І я уявляю, що коїлося в душах цих пар, адже кожен думав не лише про власну смерть, а також про жах побачити, як вбивають твого рідного. Вони самі вибрали таке пекло…

Чому ?

Януковичу треба було, щоб вони втекли. «Зачистити» 300 спартанців Майдану для влади вже не було проблемою. На кров янучари вже зважились, за один день трупи на вулицях стали вже чимось буденним в сюжетах ТВ... Але розстріляти, забити, переїхати 3 тисяч людей ще вважалося занадто…

Їх, не радикалів, намагалися відлякати. БТР повільно спускався з Інститутської, щоб викликати серед них паніку… спецназівці біля Жовтневого не ховали автоматичної зброї, палав будинок Профспілок, постійно надходили чутки про вбивства активістів … Паніка - страшна річ. Проте, вона на них не подіяла?

Чому вони не втекли?

Я вам скажу. І немає іншого пояснення. А тому, що там було не три тисячі людинок. Окремо.

Це був український народ!

А що ви думали? Що таке «український народ»? Це не статистика, це не електорат, це здатність повертати історію, здобувати перемоги без шансів та витримувати удари!…

Те, що коїлося на Майдані, виходило за межі людської психології та інстинктів, тому що це був український народ, який зробив вибір. Вибір за Майдан, за цінності Майдану, за українську Державність, за європейський вектор, геть від Росії.

Увага! Майдан - це був вибір українського народу куди в більшій мірі, ніж вибір Президентом Зеленського 73 % населення. Бо за нього особисто, за Зеленського, переконана, що ніхто з 73% на смерть не піде…

Його президенство - це не вибір українського народу, це «вибір телевізора», «просто так получилось», «блаж», «поржать», «назло». Рейтинги цього поки що не показують не лише тому, що люди не люблять визначати свою хай тимчасову глупість, а тому, що категорія «НАРОДУ» та «ДЕРЖАВИ» дуже масштабні, щоб їх оцінювати з точки зору короткого історичного проміжку - одного голосування на виборах.

А ось маркер Майдану, коли люди масово вибирали загинути, але не відступитися від своїх ідей, є серйозним фактом для аналізу, яким є вибір українського народу.

І це треба, в першу чергу, усвідомити самому Зеленському. Це катастрофічна та самогубна помилка - догодити Путіну, переписати історію, очорнити світлий образ Майдану...

Р.S. Коли в четвертій годині ранку 19 лютого ми, майданівці, зі здивуванням для себе виявили, що героїчна смерть на сьогодні скасовується, що Майдан вистояв, силовики відкочуються, один мій колега озвучив, чия це заслуга. Він так і сказав на повний голос, який пролунав тихо лише з причини тотальної втоми: «ДЯКУЮ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД. Даю слово: я ніколи більше не дорікну тобі».

Він, до речі, зараз від свого слова… відмовився. Ну, дурень. Я впевнена, що тоді на Майдані він був правий, як ніколи…

І навіть коли електорат вибирає граблі - це, повірте, нічого не означає, а особливо не означає, що треба зневірюватися. Завтра на акцію «Стоп Реваншу» треба прийти обов’язково! Я прийду.