Від тюрми не зарікайся...

Колись, в доісторичні довоєнні часи, коли світ був повний єдинорогів і метеликів, мені здавалося, що в колі мого спілкування ніколи не буде людей, які можуть потрапити за грати. Бо я ж знаходжуся в колі законослухняних милих громадян. Неймовірне здивування накрило мене, коли з Лукьянівського СІЗО мені подзвонив трансплантолог, якого на всю країну обізвали "чорним" і звинуватили в торговлі людьми і органами. Знаючи його років десять, не повірила жодному слову, підтримувала з першої хвилини, писала статті, в яких пояснювала, чому це неможливо, на підставі яких законів роблять операції... А потім він мені подзвонив. Із СІЗО. І наша нічна розмова стала газетним інтерв‘ю. Я витирала сльози, які тихо бігли по моєму обличчю, і намагалася уявити собі камеру, звідки чула голос лікаря. Чудового лікаря! Найкращого в своїй галузі. Стіни цегляні чи фарбовані, телевізор в кутку, в іншому - умивальник і туалет. Він який? Унітаз чи дирка в підлозі? І вікно. Загратоване. Що через нього видно? Чи хоч трохи світла дає? Вже коли кримчанин Володимири Балух відверто розказав про дві відеокамери в карцері, які бачать кожний куточок, включаючи туалет, мене наче током почало бити... До цього можна звикнути? З цим можна змиритися? І як в таких умовах зберегти гідність і повагу до себе насамперед? Особливо, якщо ти ні в чому не винний.

Тепер я спілкуюся і неймовірно поважаю декількох людей, які пройшли полон. Російський полон на Донбасі чи в мордорі. Яких катували і били, яких засуджували на роки за приналежність до України, за бажання зберегти незалежну країну, за вірність українському прапору... Їхній досвід, їхні спогади бьють, наче струмом. Особливо, коли виринають несподівано, в умовах, далеких від розповідей про тюрму. "А дайте мені кліфт лагерний", - попросив Володимир Балух, вирішивши розпалити вогонь в дворі. Розмови гостей миттєво замовкли від несподіваного прохання. "У мене лагерного немає. Є просто куртка, - розгублено сказала хазяйка. І розсміялася. - Тепер так її називати і буду - кліфт лагерний Балуха". Розсміялися і всі інші. Але холодок по спині у мене пробіг. Бо осьо - відгук зони, яка насправді така близенька.

І я не знаю, як повелася б серпневого спекотного дня в "мавп’ятнику" райвідділу Донецька, куди після стояння біля того самого стовпа привели Іру Довгань. Вона, замордована триденним знущанням, побита і обпльована, крім вмерти, ще хотіла пити. В камері крім неї знаходився чоловік, який постійно говорив охоронцям: я хворий відкритою формою туберкульозу, мене не можна тримати разом з іншими ув‘язненими, відсадіть мене! Час від часу він прикладався до баклажки з водою, яка стояла на лавці. Коли він в черговий раз звертався до охоронців, Іра підсунулася ближче до баклажки, ще ближче і - нарешті напилася. Їй було байдуже на те, що тільки що з неї пив хворий на сухоти, що саме так відбувається зараження, бо вона була впевнена, що в кращому випадку доживе до завтра. Або не доживе.

Ви не прочитаєте про це в жодному інтерв‘ю Ірини. Бо вона згадала про це несподівано під час випадкової розмови. І злякалася: "А я ж дотепер не перевірилася. Коли мене звідти забрали, просто забула про той епізод". Ця жінка точно не думала, що колись опиниться за гратами. Ще й за допомогу своїй же армії. За бажання жити в незалежній Україні. Дивно, що за це взагалі можна арештовувати. Так само, як і засуджувати заочно. Артистку Аду Роговцеву, громадянку України, Героя України, яку шалено любили в росії, знімали, запрошували у вистави, у 2015 році судили за допомогу українській армії і винесли вирок: три роки тюрми… Останнім часом, коли ситуація всередині нашої країни почала брати курс на примирення з ворогом, вона гірко шуткує: хто знає, може ми всі ще в сусідніх камерах будемо сидіти… Це все стає таким близьким, бо внутрішня окупація відчутно наближається. І захисники країни, справжні її патріоти в одну мить можуть стати її ворогами. Як вже стали кардіохірург Юлія Кузьменко, музикант Андрій Антоненко та військова медик Яна Дугар. Півроку тягнеться абсурдна справа. Доказів причетності цих людей до справи до цих пір не надано. Юля і Андрій весь цей час сидять в камерах, а щоб Яна туди не повернулася, активісти збирають майже 170 тисяч застави… Повірити в справжність того, що відбувається, - інколи неможливо. Але ось воно – поряд. І я весь час згадую про те, що Андрій за гратами, бо у мене в машині висить іграшковий звір у береті – символ сил спеціальних операцій, якого він мені подарував рік тому. Ми не дружили близько, але спілкувалися при нагоді, шуткували, ділилися планами… І бачилися за декілька днів перед його затриманням. Я дуже добре знаю, що Андрій ні за яких обставин не міг зібрати угрупування і організувати вбивство, бо він, творча, зовсім не прагматична людина, сам потребував нагадувань та організаційної допомоги. І мені страшно навіть подумати, що відбувається у нього всередині весь цей час, що він відчуває, як йому гірко і боляче від несправедливості. Так само, як і дівчатам. Яна весь час знаходиться під загрозою бути загратованою. Хоча вона не тікає, не шукає можливості покинути країну, не переховується. Бо їй немає чого приховувати – вона не причетна до вбивства Шеремета апріорі. А Юля? Яка втрачає професійні навички, репутації якої нанесена непоправна шкода, яка півроку не бачить сина-підлітка, для якого вся ця ситуація – удар на все життя, наслідки якого можуть дати про себе знати і через багато років. Ми б’ємося зараз за цих трьох, як можемо. Але і зазначаємо, що при появі групи підтримки в судах, прізвища кожного з нас ретельно переписують. І по якій справі хто із нас завтра виявиться винним – покаже лише уява тих, кому ми зараз заважаємо.

Погоджуюся, що є справи, у яких винуватцями проходять дійсно винні у їх скоєнні добровольці за військові, що пройшли війну. І ніхто не скидає з вагів те, що людина, героїчна на фронті, може бути злодієм, шахраєм, непорядним у звичайному житті. І тут я саме за те, що в разі здійснення злочину винуватець має понести кару. Я за справедливість. Але ж при самозахисті, при захисті свого життя та життя своєї родини, коли на тебе нападають п’яні, бандюки, шпана та різний непотріб, якого повно навкруги і який несподівано відчув себе безкарним, я буду на боці тих, хто захищався. Сергія Стерненка, на якого нападали неодноразово, поки вдалося відбити від тюрми, куди його просто мріють запроторити. Але ж ці намагання тривають. І як буде далі – невідомо. А Віктор Панаско, друг Іранець, який захистив від нападу п’яного покидька себе і свою дружину, сидить вже декілька років. Це справедливо?

Спілкуючись з тими, хто потрапив у полон, хто сидів по СІЗО, тюрмах та колоніях, кого етапували та обмінювали, кого обвинувачували, відмічаю, що єдина спільна риса, яка дозволила цим людям вистояти та повернутися на волю, - відчуття власної гідності. Це те, що поважають і в тюрмі, і на волі.

Той лікар, про якого я згадала на початку, і якого ще до судів і підтвердження хоч одного факту назвали на всю країну "чорним трансплантологом", на волю вийшов через два роки. Жодне обвинувачення не підтвердилося – ані продаж органів, ані торгівля людьми, ані незаконні операції трансплантації… Щоб не визнавати те, що людину тримали стільки часу незаконно, у вироці було сказано, що лікар винен у неправильному документальному оформленні ведення операцій… І ніхто перед ним не вибачився, не оголосив на всю країну, що він – не винний, я вже не кажу про моральні компенсації… Саме тому, коли я бачу цю несправедливість і відчуваючи шкірою повзучу внутрішню окупацію, все частіше згадую слова поета Сергія Жадана: "Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї. Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни".

Хто наступний? – написала я, коли тільки затримали Юлю, Яну та Андрія. І це питання постійно висить в повітрі. Бо кожний з тих, хто намагається бути чесний із собою, жити по справедливості та законам Божим, а не по "понятіям", прилаштовуючись до нової влади та нових правил гри з ворогом, може опинитися в тюрмі, бути названий вбивцею чи зрадником. Таке у нас королівство кривих дзеркал.

Але навіть відчуваючи загрози, розуміючи несправедливість держави і зрадницьки настрої політиків, ті, кому Україна болить і дорога, залишаються при своїй гідності. І не бояться – нічого. Ні тюрми, ні наговорів, ні звинувачень, ні брехні. Правда – одна. Віра – одна. Україна – єдина. Тому ми її і виборемо. Попри все.

P.S. Реквізити Приват-банку 5169330521077674. В кого запитує код ЄДРПОУ 39548756

IBANUA623206490000026002052732662. Призначення платежу: застава Дугар.