Просто Рома
Працюючи над книгою про Героя України - "Війна Адама" я роблю інтерв’ю не тільки з самим Євгеном Мєжевікіним, але і з тими, хто у бойових виходах на Сході був поряд з ним. Це, в першу чергу, є побажанням самого "Адама" і я радо його підтримую. До уваги читача представляю матеріал про скромного і відданого друга, сміливого бійця, який серед перших став на захист Незалежності нашої Неньки.
Роман Костенко захищав Україну з 2014 по 2018 рр. Воював на Сході у складі 93 бригади ( Добропілля, Червоноармійськ, Карлівка, Піски, Авдіївка, Опитне, Богданівка) та охороняв наш державний кордон у складі Прикордонної комендатури швидкого реагування на території Харківської та Луганської областей ( с. Красна Талівка, Станично-Луганського району ).
"Після подій Київського Майдану, коли я вперше зблизька побачив смерть, що забирала найкращих, щось в мені неповоротно змінилося. Пам’ятаю, як ми, стоячи на колінах перед тілами загиблих співвітчизників, співали крізь сльози гімн України. З того часу гімн став для мене не просто урочистою загальнодержавною піснею, а чимось особливим та особистим, що торкає глибинні струни душі.
Майдан завершився і над країною нависла реальна загроза повномасштабного вторгнення східного "брата". Тривожні медійні новини кінця лютого 2014-го спонукали багатьох містян вийти до Полтавської ОДА. Я також прийшов і приєднався до групи хлопців з прапорами "ВДВ" (хоча саме у ВДВ не служив, але мав за плечима пару військових контрактів).
На зборах громада вирішила підсилити охорону стратегічних об’єктів міста, у тому числі військового аеродрому у Полтаві. Чергували ми по ночах, бо вдень доводилось ходити на роботу (я працював юрисконсультом на автотранспортному підприємстві).
Під час одного з нічних чергувань, коли зайшли погрітися до казарми комендатури, побачив у телевізійних новинах свою військову частину у Криму, де я проходив строкову службу. У сюжеті показали смт. Новоозерне (затока Донузлав) поблизу Євпаторії та розповіли про наявність там озброєних військових підрозділів, без розпізнавальних знаків, та військової техніки.
Я вирішив їхати до Новоозерного на допомогу своїй частині. Повідомив про своє рішення старшого нашої зміни, він подивився на мене як на ненормального, але відпустив.
Вночі забіг додому, взяв необхідні речі. Почувши моє копирсання, прокинулася дружина, спросоння спитала, куди я збираюсь. Зрозумівши, що зараз буде скандал, я, вже в дверях, сказав: "в Крим!", та збіг по сходах вниз. Зателефонував коханій вже зранку, якось намагався пояснити, навіщо я туди їду.
За півтори доби я дістався до міста. На КПП спитав старшину підрозділу - Саню К. Він служив контрактником, ще коли я проходив "строчку" у 96-97 роках. Саня вийшов, однак обійнялися ми через ворота – їм суворо заборонено було виходити за межі та відкривати ворота. Командир частини "не дав добро" мене взяти, сказав, що не хоче брати відповідальність за цивільного. Хоча на той час у Крим до частин морської піхоти приїздили колишні військовослужбовці і їх приймали. Я заночував у гостинного друга, і мусив вибиратись з Криму, де панували антиукраїнські настрої… та "ввічливі зелені чоловічки". До речі, із автобусної зупинки в Новоозерному, я спостерігав, як на території колишнього військового містечка, де я колись проходив службу, розташувались військові вантажівки з особовим складом російських окупаційних військ.
Досі не розумію, яким дивом, я у британці з нашивкою "Україна", вибрався з Криму. На мене кидали злі погляди перехожі, намагався затримати ВВ-шний патруль, але чи то справи були у них важливіші, я все таки сів у поїзд. Зовсім скоро в Криму почались масові захоплення наших військових частин росіянами.
Прибувши додому, "отримав на горіхи" від мами та дружини, зайнявся повсякденними справами, вийшов на роботу, але думки були не там, і щоб якось себе розрадити від вимушеної бездіяльності, написав заяву у військкоматі, що хочу йти добровольцем до лав ЗСУ. Мені відповіли, що поки не почалася мобілізація, чекають на вказівки "згори".
Подзвонили з військкомату в перших числах квітня, сказали забрати повістку та моброзпорядження. На роботу надав повістку про призов на 4 квітня. Начальник був не у захваті, але, здалося, поставився з розумінням.
Для відправки "мобіків", які призивались на 45 днів))), військкомат замовив декілька бусиків, "а-ля маршруток".
Нашу партію полтавчан (до речі, призивались ми на 45 днів) привезли до 93-ї окремої гвардійської механізованої бригади, що дислокувалась у смт. Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області.
По черзі "мобікі" заходили до польового намету, де знаходилась стройова частина. Проглянувши мій військовий квиток, майор зі стройової щось записав і вклав до нього якийсь білий папірець з буквами "МР". Всередині у мене з’явилось якесь забуте відчуття "духанки" (хто в темі - зрозуміє))). Нас вдягли в однострій - правда, солдатські ремені видали ще з радянськими "бляхами". Багато хлопців не схотіли їх брати через таку символіку. Коли всі перевдягнулись, почалося шикування по підрозділам. Виявилось, букви "МР" на папірці в "воєнніку", то медична рота.
Отут мене і ошарашило… Яким я боком до медицини? У мене була абсолютна інша "восівка", та і звання "прапора", а призначили на солдатську посаду - санітара. Командир медроти пояснив потім, що наша партія була останньою і нею "забивали" всі підряд вільні штатні посади.
Колектив в нашій медроті підібрався класний – декілька лікарів та хлопців з фельдшерською освітою, а всі інші, хто де служив: ВДВ, ВМС, ВВ, ВПС і т.п. Ігор, з яким ми потоваришували, взагалі мав досвід бойових дій в Іраку. Ще один Ігор, який потім загинув, воював свого часу в Грузії.
Потяглися казарменні будні, і це мене зовсім не влаштовувало, бажання сидіти в частині на Дніпропетровщині не було. Я підійшов до комбрига і попросив перевести мене до піхотного підрозділу та відправити найближчою партією до зони бойових дій. Він пообіцяв, але в той час комбригові 93-ї було явно не до проблем мобілізованого "прапора" з медроти.
І ось нарешті почали потроху відправляти і наших хлопців у складі різних підрозділів, зокрема на Луганщину. Однак, відправки відбувались по підрозділам медроти, і свою чергу знов потрібно було чекати.
Під час відправки наших "медиків" були кумедні випадки. Наприклад, коли одного колишнього ВДВ-шника (нині медика) командири запитали, які таблетки у разі необхідності він буде давати хворим з такими-то ознаками хвороби, то він з гумором відповів, що пропонуватиме на вибір: червоні, сині, жовті, зелені і т.д.))).
Згодом дійшла черга і до мене - формувалась зведена рота для відправки на Схід. Ротний запитав, чи я хочу? Міг би й не питати! Підібрали ще двох добровольців, це - Руслан, колишній ВДВ-шник, і Льоха. Останній, як не дивно, був фельдшером за освітою і його призначили начальником нашого медпункту)). Потім приєднався Влад з механізованої роти. Почалися короткострокові навчальні заходи. Особливо цікавим був досвід, який передавали офіцери-учасники миротворчих місій. Відпрацьовували відбиття нападу противника на колону БТР. Нас поділили по екіпажах. БТРи 70-ки були старенькими, але "живими". Їх наші хлопці отримали та пригнали з 92-ї бригади.
Наближався кінець травня, а з ним і довгоочікуваний вихід. 26-го травня підрозділ був вишикуваний і готовий до маршу. Комбриг представив нового офіцера – капітана Мєжевікіна, сказав, що його прикомандирували до нас у якості зампотеха та зампобою. Комбриг розкрив пакет - нам випала Донеччина.
Мєжевікін на час маршу сів на наш БТР. Скромний серйозний хлопець, років на 4-5 молодший за мене (мені тоді було 36), йому поставили задачу приєднатись до зведеної роти в останній момент, навіть необхідні речі зібрати не встиг. Командир танкового батальйону закинув йому на броню АК з БК та якесь спорядження, а ми підігнали пару пачок "синього" "Бонда".
До місця призначення дісталися не без пригод, і от нарешті, підрозділ прибув до Червоноармійська, точніше, за межі міста на Донецьку трасу. Там облаштували бойову позицію з блокпостом. Одну машину з екіпажем (в якому був і я) було наказано залишити на місці в таборі в особисте розпорядження комбрига. Поставили декілька наметів. Ми, як "медики", під керівництвом Льохи-фельдшера, розгорнули ще й польовий медпункт. Я все дзвонив хлопцям, які вже потроху обживалися на позиції під Червоноармійським, щоб забрали мене до себе, упросивши командира роти. Зрештою приїхав командир взводу, і забрав мене і ще декількох бійців на позицію. Прибувши до своїх, попросив комроти призначити мене звичайним стрільцем, бо нічого не тямлю в медицині. Він зрештою погодився.
Блокпост на трасі вже функціонував повним ходом. Позиція знаходилась поруч, вибрана командиром грамотно - на висотці. Жили у військових наметах. На службу заступали кожні три години. Також на підрозділ покладались функції з супроводження колон, які прибували з тилу, виходили також в нічні дозори.
Броніків спочатку майже не було. Ті декілька штук, які видали на підрозділ, носили, мабуть, ще учасники війни в Афганістані. Мені купили і надіслали один бронежилет друзі з Полтави. Через днів десять, коли командири організували поблизу позиції навчальні стрільби, бажаючі перевіряли, чи триматиме бронік кулю. Моя пластина після двох пострілів з АК була пробита наскрізь калібром 5,45. От такі броніки підсовували людям недобросовісні "бізнесмени" на початку війни. Потім мені два бронежилети закупили на підприємстві, де я працював до мобілізації. Ці вже були класними, тримали і 7,62.
Наші командири розділили між собою обов’язки, щоб тримати ситуацію під постійним контролем. Капітан Мєжевікін чергував по ночах. Жив у наметі з хлопцями з 5-ї машини (їх розподілили за такими номерами згідно з розташуванням на позиції). Він відрізнявся виваженістю та природною скромністю, однак, в той же час, у ньому відчувався неабиякий внутрішній стержень. Солдатам аж дивно було, що капітан не цурався жодної брудної роботи щодо техніки або облаштування позиції. Одночасно, він завжди "вискакув" разом з екіпажами на виконання бойових завдань.
Ішли бої за Карлівку. Мєжевікіна, як фахового танкіста, який реально "шарив" у техніці і озброєнні, не один раз залучали для надання допомоги передовим підрозділам 93-ї поблизу цього населеного пункту.
Якось вночі екіпаж нашої машини підняли по тривозі. Капітан Мєжевікін, сказав, що треба терміново супроводити комбрига. Куди - не повідомив. Потім подумав, і наказав хлопцям вийняти по одному патрону з магазину. Ми здивовано переглянулися та здали йому по набою. Потім пояснив: це для того, щоб кожен власник патрона повернувся з бойового виходу за своїм набоєм. Коротше: на фарт! Заїхали в "садок" поблизу села Зеленого за комбригом і вирушили в напрямку 10-го блокпосту 93-ї бригади. Дана позиція була розташована найближче до ворога, майже в його тилу між селами Перша Новоселівка та Уманське Ясинуватського району. Метою такого розташування було розширення присутності наших військ на Донбасі та перерізання комунікації угрупувань "ДНР" і російських військ.
Прибули на місце ми на світанку, десь о 5:30. Картина була не для вразливих. Розбиті БМП догорали, біля техніки лежали обгорілі та знівечені тіла наших воїнів. На місці, де стояв намет, залишилися лиш почорнілі обломки залізних армійських ліжок, уламки якихось предметів, обгорілі автомати.
Нам розказали ті, хто вцілів, що десь о 4-й ранку на блокпост відбулася масована ворожа атака. Противник вів вогонь з озброєння танку, який зміг наблизитись до нашого форпосту на коротку відстань. Також дуже влучно працювали міномети - скоріш за все, коригував хтось з місцевих. Добивали наших хлопців ворожі снайпери.
Комбриг підійшов до нашого екіпажу і попросив зібрати тіла найбільш вцілілих воїнів. Таких було троє. Вони лежали на полі біля першої підбитої БМП, що стояла на асфальтованій дорозі. Ймовірно, хлопці бігли через поле до позиції. Вони були вбиті снайперами, переважно пострілом в голову. Ми під’їхали поближче БТРом, дістали солдатські ковдри, щоб на них перекласти тіла і звантажити їх на БТР до приїзду медиків.
Пам’ятаю, як раптом в одного із загиблих хлопців, тіло якого вже підняли на броню, в кармані задзвонив телефон. Паша з роти снайперів дістав його мобільний, а там виклик: "МАМА"… Відповісти на дзвінок ми не змогли…
Тіло підполковника Мамадалієва було дуже ушкодженим. Коли почали його перекладати на ковдру, щоб завантажити на БТР, до нас підійшов комбриг. Побачивши, що зараз ми будемо піднімати частину тіла загиблого офіцера, він сказав, що хоче це зробити сам…
В липневий ранок 2014 року на 10-му блокпосту загинуло семеро військовослужбовців 93 бригади...
За вказівкою командування бригади, наш підрозділ розділили. Пару екіпажів БТРів, на чолі з ротним, відправили виконувати поставлені завдання, а ми залишились на місці під командуванням капітана Мєжевікіна.
Надійшов наказ змінити місце постійної дислокації разом з іншими підрозділами бригади. Ми просувались вперед. Польовий табір розбили поблизу села Новомиколаївка у садочку з фруктових дерев.
У двадцятих числах липня відбулося звільнення підрозділами 93 ОМБр разом з іншими військовими та добровольчими формуваннями селища Піски. Наш екіпаж 222 БТРа теж брав участь у операції. Мєжевікін дав команду іти по бойовому, тобто всередині машини. Зверху сиділи бійці добровольчого батальйону "Дніпро-1". Пам’ятаю, спека всередині була страшна, піт заливав очі. Ну і ми з Русланом–"Іспанцем", все ж незважаючи на заборону, вилізли на броню. Обабіч дороги побачили тіло загиблого воїна 93-ї. Зіскочили з "Іспанцем" з броні та віднесли його до автівки хлопців з "Правого сектора", що рухалась позаду нас.
Бійці "Дніпра-1" спішились і перевіряли будинок за будинком. Ми на БТРі потроху рухались вулицею, прикриваючи їх, тримали сектори. Навідник-кулеметник "Філ" вертів баштою безперервно, аби не пропустити загрозу. Потім його змінив мій товариш по медроті Ігор.
Добровольці з батальйонів "Дніпро-1" та "Донбас" виявили та затримали легковушку "Daewoo Lanos", що намагалася вискочити з селища. Всередині знаходились чотири члени терористичного формування "Російська православна армія". У них навіть бейджики з прізвищами були з собою. Також в автомобілі знайшли з дюжину гранат РГД-5, 8 автоматів АК-47, чотири з яких виявились замінованими, та більше двадцяти кілограмів вибухівки.
Я думав, наші хлопці їх розірвуть, хотіли одразу "пустити в розхід" - помститись за смерті побратимів, та все ж здоровий глузд і суворий наказ командира завадили самосуду, і терористів доставили в штаб бригади, де їх вже передали представникам відповідних служб.
Нам наказали спішитись. Біля БТРа залишились тільки мєхан з навідником. Була поставлена додаткова задача по зачистці населеного пункту від терористичних угрупувань. Мєжевікін залучив до проведення інструктажу бійця батальйону "Донбас" з позивним "Скіф". Свого часу він служив у спецназі ГРУ в Афганістані, був нагороджений орденом "Червоної зірки" та медаллю "За відвагу", і мав неабиякий досвід. "Скіф" показував нам, як заходити в будинки, пересуватись вулицею, виявляти розтяжки, і т.п. В серпні "Скіф" загинув під час звільнення Іловайська...
В той же день без втрат ми повернулись на "базу". Далі наш підрозділ трохи покочував по блокпостах, і коли заякорилися, почалися піхотні будні з облаштування позиції.
Якось виникла плутанина з радіопозивним нашого командира -Мєжевікіна викликали за позивним його машини – "П’ятий". Він був терміново потрібен, однак, біля того БТРа його не було. Євген на одному місці ніколи не перебував, здавалося, що він одночасно знаходиться у різних точках - позиції контролює, керує, допомагає. Тому хлопці з екіпажу п’ятої машини були змушені відзиватись на "П’ятого", хоча викликали не їх. Якось ввечері, на нараді підрозділів, я запропонував індивідуальний позивний для командира - "Адам", тобто перший. Бійці мене радо підтримали і Мєжевікін погодився. Далі так і пішло.
Згадую, як на третій нашого вкопування до Руслана приїхала сестра. Ця тендітна дівчина з Дніпра зуміла прорватись до нас власною автівкою і понавозила усілякої смакоти та іншої вкрай необхідної "волонтерки". І тільки вона від нас від’їхала, як почався мінометний обстріл. На ранок ми отримали команду покинути позицію та повертатись до Новомиколаївки. Важко було залишати тільки-но створене неабиякою працею укріплення, але командування володіло розвідданими про підготовку ворогом застосування по нам установок "Град". Довелося зніматись.
Після прибуття до польового табору бригади, "Адама" перекинули командувати танковим підрозділом.
Одного разу до нас дійшла інформація, що Мєжевікіна поранено на Пісках і він знаходиться на 15 блокпосту. Довго не роздумуючи, ми усім екіпажем звернулись до комбрига із проханням про дозвіл забрати нашого командира, щоб доправити його до госпіталю. Комбриг, якого відірвали від розгорнутої на імпровізованому столі карти, сказав, що і без нас вирішить дане питання. Однак, через деякий час до нашого БТРа прийшов офіцер і сказав, що є добро на виїзд.
Діставшись блокпосту своїм 222-м БТРом, ми знайшли "Адама" і сказали йому, що прибули за наказом комбрига, бо інакше б він з нами не поїхав, терпів би до останнього. Під час бою потужною вибуховою хвилею Євгена знесло з машини і під час падіння він отримав забої внутрішніх органів та перелом ребер. Пам’ятаю, як йому було боляче не тільки сміятись, коли ми з ним перекидались жартами, а навіть дихати. Але через деякий час, коли нам надійшов наказ іти на Авдіївку, "Адам" був у строю та командував і нами, і танкістами. Разом з підрозділами нашої бригади у визволенні міста брали участь і бійці "Правого сектора". Обійшлося без втрат з нашого боку. Ми отримали команду зайняти і утримувати колишній сєпарський блокпост поблизу дев’ятиповерхівки на виїзді з міста, де і залишились до першої ротації бригади.
Прямуючи на ДАП із своїми "мішками", "Адам" частенько проїздив через наш блокпост. Ми завжди раді були бачити свого командира і він нас також. Якось прикомандирував до нас один танчик з екіпажем. Хлопці прибули прямо з аеропорту, і поки екіпаж перепочивав, наявність танчика зміцнювала "авторитет" нашої позиції в очах сєпарів)))
В подальшому доля розвела наші дороги, але ми з хлопцями завжди з теплотою згадуємо нашу спільну службу з Героєм України Євгеном Мєжевікіним або просто "Адамом"."
