Карантин послаблюється, війна продовжується…

Війну на Донбасі обіцяли закінчити простим методом: просто перестати стріляти… Але в інформаційному полі її заглушили безкінечні розмови про страшний вірус і карантин, на який посадили країну. Таким чином два місяці тому війна в телепросторі відійшла навіть не на другий, а на третій план, а на деяких каналах взагалі закінчилася. Несподівано з’явилися питання: ну і що вони там роблять, ці наші армійці? Війни ж немає? І хоча зв’язок я не втрачаю з лінією вогню, тим не менше, сидячи в благополучному, прикрившому обличчя маскою Києві, інколи здавалося що дійсно, завмерло все, навіть війна.

А вона жива, рухається, звучить. Давно я не чула, щоб так часто, вдень, на великому відрізку фронту в Донецькій області "ляпали" міни. А вони зриваються – де ближче, де далі. І бійці на різних позиціях збільшують свою присутність, копаючи в бік ворога, облаштовуючи нові позиції, для чого не вистачає будівельних мішків, електричного кабелю, деревини…

На фото: Цей будинок в Пісках біля Донецьку з кожним роком все більше змінюється, бо по ньому регулярно прилітає…

Бригади, які нещодавно змінили інші підрозділи на передовій, настільки зайняті роботою, що немає коли нормально поговорити. Мотаються між ротами, доставляючи необхідне, перевіряють вогневі точки. Споглядаючи за цією звичайною воєнною роботою, шкірою відчуваєш: осьо життя, і ніякого вірусу, і боїшся тут лише, коли чуєш, що бійців, які виїхали розібрати ворожий спостережник, накрили артилерією… Бо це війна, і вона продовжується, навіть якщо комусь хочеться, щоб це було не так.

Жителі окупованого Донецька, яким навіщось потрібно на таку ворожу і страшну територію України, вимагають відкрити пропускні пункти. "Молода республіка" чомусь не вдовольняє їх потреби… Вони навіть провели флешмоб, написавши плакатики з вимогою відкрити прохід на Україну. Правда, не забули поставити хештеги #ДНР… І потім знову в чергах будуть репетувати, як українські військові їх обстрілюють. Хоча я своїми вухами чула безпосередньо біля закритого КПВВ "Майорське", як в десятиметровій близькості від будинків, де живуть місцеві жителі, зрозуміло, що з українського боку, свистять кулі. Ці місця обстрілюють з того боку регулярно. Навіть тепер, коли пост закритий…

На фото: В день вишиванки, фотографуючись в історичних колекційних костюмах, бійці піхотного підрозділу одночасно відмічали: куля по листям кущів ковзнула, давайте швидше

А наші військові що? Як завжди. Жартують. Жаліються на внутрішні негаразди, бо передача позицій ніяк не набере нормального вигляду. Бригади, які лишають фронт, забирають з собою найнеобхідніше, змотуючи електричні дроти, розбираючи душові та навіть викручуючи лампочки, продаючи наступникам те, що їм привозили волонтери… Такий заробіток на війні. Неприємні, але правдиві грані війни, які залежать лише від людських якостей командирів, які займали позиції… Позлившись, вихлюпнувши невдоволення, бійці знову посміхаються і питають, як там Київ бореться з коронавірусом. Показово оброблюють колеса машин і руки гостей дезінфекторами, пригощають смачною їжею, приговорюючи, що вона – противірусна. І чистять зброю, яка постійно стає їм в нагоді. Бо ворог стріляти не перестає, навіть коли про це говорять по телебаченню…

Там, де знаходиться крепкий підрозділ з мудрим командуванням, там обов’язково побачиш город – огірки, помідори, зелень… Когось дратує, а мене ця системність неймовірно радує, тому що чітко передає ментальне тяжіння до використання найменшого шансу, щоб виростити щось, щоб земля "не гуляла", щоб з користю проживати кожний день.

А про душевність та ніжність наших вояк ще свідчить присутність собак та котів. Улюбленців привозять з собою, не кидаючи на рідних вдома, підгодовують місцевих, кожному даючи ім’я та викохуючи котенят та щенят і переживаючи про їх безпеку більше, ніж про власну.

Статистика і ситуація з коронавірусом в нашій країні наштовхує мене особисто на думку, що недопущенню хвороби в таких масштабах, як ми це бачили в Італії, Іспанії, Америці стали ті самі наші бійці, готові захищати країну в будь-який спосіб. Вони не втомилися ні від карантину, ні від війни, ні від життя в бліндажах та окопах, ні від інфантильності суспільства, яке перестало шанувати людей у формі, яке дає пораду "просто перестаньте стріляти"… Бо вони добре знають: війну неможливо закінчити. В ній можна лише перемогти!