Про російські паспорти кримчан. Кейс Казаріна

Не коментуючи гуманітарні потреби значної кількості кримчан мати аусвайс окупантів, дякую нинішній дискусії про російські паспорти за можливість згадати. 

Як у березні 2014 року ми утрьох ходили в консульство агресора в Одесі відмовлятися від "російського громадянства". Я та мої родичі, які виїхали з Криму з котами та документами у лютому. Бо саме на них та цих котів російські пропагандисти чомусь не розраховували. А от російські кати - цілком. У консульстві до речі був цікавий скандал, верещав зелений від люті консул, але штампики на заяви ми тоді отримали. Як то кажуть - було б бажання.

Так, Боїнг тоді ще не збили, але по місту у моря вже ходили наркомани із триколорами та арматурами. Вже роздавали зброю та списки "бандерівців" на Куликовому полі. А з Криму виходило військо та перші переселенці. Настрій і там і там був однаковим. Інший настрій був у одеських волонтерів сімнадцяти та семидесяти семи років, які замість обвішаних орденами героїчних "співунів гімнів" з Севастополя, ходили вдень та вночі по одеських двориках та розносили повістки на війну.

Для багатьох - повістки на смерть. Бо у військкоматах тоді ще не було нікого. Навіть для роздачі таких повісток. Іншій, бойовий, настрій також був у перших добровольців та мобілізованих. Які ставали за осиротілі штурвали та пульти бойових частин замість тих, хто після виходу з Криму швиденько звільнявся та повертався назад. До родичів. За пенсією в рублях.

А для нас були блокпости, провокації, напади, чергування на трасі біля Коблево, коли на пятьох - дві мисливські рушниці. Та засинаючий від перевтоми на своєму ровері Марк Гордиенко І між тією рушницею та аквафрешами на Перекопі - було тоді лише лунке нічне ніщо. Але потім в Одесі вже не стало ні арматур, ні триколорів. Тому я цілком згоден із Liza Bogutskaya у тому, що вибір є завжди та є у кожного. Хтось хоче бути посполітим та мати аусвайс для подорожі до батьків та до теплого, як у дитинстві моря. Без питань. Не носиш таємницю, не є чиновником - ризикуй. Твоє життя та твоє право.
Але хтось дуже хоче стати для тих посполітих героєм та моральним авторитетом з телебачення. Ок. Але тоді захований аусвайс стає великим питанням.
Й неважливо що про це каже саме ворог.

Ворог на те й ворог, щоб нищити авторитетів. Бо якщо на передовій ти здуру висунув голову з окопа - винний саме ти, а не ворожий снайпер.
Якщо послав солдат на мінне поле - винні не міни, а ти. А для мене питання героїзму та морального авторитету має дуже просту відповідь та рішення.
Паспорти, аусвайси це все звісно супер. З 2014 року для дорослих українців як мінімум (шановні захисниці Батьківщини, вибачте) чоловічої статі це вторинне. Первинним є військовий квиток. Як мінімум - із чинним штампом. А який при цьому маєш десь аусвайс - та хоч Бурунді. І так, для переміщених осіб штамп цей ставиться швидко, іноді за добу. Правда часто - з маленьким синеньким папірцем.

Тож ми мусимо вчитися тому що право бути моральним авторитетом нації виборюється не красивими словами, набраними на гламурних гаджетах.
Не транслюється на ранкових телешоу з капучіно. А викарбовується трасерами на передовій. Вписується в історіях хвороб тремтячим від третьої зміни на ногах почерком медиками. Та це право звісно не витанцовується на вечірках у Коктебелі "київськими борцями з окупантами", з міністерств та відомств, що приїхали влітку до тих окупантів на канікули. Поки ми до цього не дійдемо, через біль, кров та піт, шлях до деокупації Криму буже надтривалим. Але - дійдемо