День визволення Маріуполя. Чи стало місто проукраїнським?

Існує дуже багато різноманітних гіпотез, правдоподібних і конспірологічних, навіщо Путіну був Маріуполь, так само величезна кількість причин, чому українським силовикам вдалося його відбити. Невідомо, яким би був Маріуполь, якби він став частиною так званої "ДНР", проте відома доля Донецька, Горлівки або міст з виходом до Азовського моря, які залишилися під контролем бойовиків. Закриття шахт, вирізання заводів, зупинка виробництва, заборгованість по зарплатах. Жителі поступово би перетворювалися на громадян з трьома паспортами - українським, російським та невизнаним місцевим, - намагаючись лавірувати по життю між двома псевдокордонами. Пізніше були би відмова від усього українського та тотальна інтеграція регіону в РФ. Така собі повзуча анексія.

Можливо, ситуація в Маріуполі була би трохи ліпша, ніж у того ж Донецька, якби російському президенту вдалося втілити свій задум, і він став би транзитним містом до окупованого Криму, про що неодноразово заявляв Петро Порошенко. Але проблем, перерахованих вище навряд чи вдалося оминути, тому що як показує шестирічний досвід, Кремль не збирався вкладати в Донбас кошти для його процвітання, а лише для утримування на короткому повідку.

Проте в річницю говорять про хороше. Тим паче, дата радісна. Проживши у Маріуполі майже 3 роки, я лише декілька раз мала справу з відвертими проросійськими, а іноді навіть щиро пропутінськими персонажами. Були випадки, коли в кафе принципово не розуміли української мови.

- Де у вас туалет?

- Что, простите? Не понимаю.

Ну, зрозуміло, так? Фраза українською не дуже відрізняється від російського варіанту "где у вас туалет?". Усі три роки у мене складалося враження, що тут все життя утискали не російську, а українську мову.

Життя на мікрорайоні "Восточний" - та ще пригода, але після обстрілу житлових масивів з Граду в 2015-му році, квартири в оренду там здавалися майже за безцінь. Але мені підходило, бо дім був найближче до "13-го блокпосту", а там і фронт недалеко. Проте навіть Гради не змогли переконати місцевих у тому, що українська армія стоїть до них спиною, а не обличчям. Проросійській пропаганді якимось чином вдавалося поширювати думку, що це ЗСУ обстріляли квартал. Концентратом трансляції антиукраїнських новин були "пивнухи" і "наливайки". Тут і про БЕндеру, про "братів-росіян", "геноцид народу Донбасу", і про "сильну руку", яка так потрібна Україні. Декілька сімей моїх знайомих сварилися і не спілкувалися через різні політичні погляди. Одні хотіли в Росію, чи хоча би під її протекторат, а інші – не розуміли, як далі жити з цими людьми в одному місті та навіть квартирі.

Багато чого показали вибори Президента України у 2019 році. У першому турі маріупольці віддали найбільше голосів Бойку (30%), тому що "він наш пацан", і він асоціюється з Донбасом та Росією, ну і тому що більшості бюджетників треба було голосувати за Бойка. Далі – Зеленський (28%). Необґрунтована віра у краще майбутнє, у чесного та незаплямованого, втома від війни, яку знову обіцяли закінчити. За нього голосували як літні люди, так і молодь, якій було "по приколу". Третім йшов Вілкул, четвертим – Порошенко.

Ні децентралізація, ні ремонт доріг, ні відновлення паркових зон, ні побудова та модернізація медичних закладів у Маріуполі не змогли перемогти телевізор, корупцію на місцях та купівлю голосів.

Але серед жителів Маріуполя, корінних чи прибулих, безумовно є патріоти. Педіатрка моєї дитини говорить і думає українською. Місцеві журналісти намагаються протистояти проросійському медіавпливу та вливу на ЗМІ Рината Ахметова. Є чудовий проукраїнський простір-кафе "Ізба-читальня" Богдана Чабана, яке він перевіз із Донецька. Багато військовослужбовців із західної чи центральної України одружилися з дівчатами з Маріуполя, або навпаки. Це природня асиміляція, зокрема і мовна. До речі, завдяки закону про мову, в мережах різних гіпермаркетів можна почути "доброго дня", "дякую" і "до побачення".

Під час карантину у багатолюдній черзі зубожілого населлення на кожній касі одного з гіпермаркетів один чоловік гучно промовив дещо дивну фразу: "Ну что, и тут Путин виноват? Уууу черти". Його ніхто не підтримав, ніхто з ним не вступав у дискусію, і ніхто не зробив зауваження. Всі глянули на нього і лише здивувалися. Настав той момент, коли я зрозуміла: це вже неактуально. Для більшості жителів Маріуполя це вже давно не актуально. Дядько загубився у 2014-му і його не відпускає. Місто живе далі. Так, є проблеми, є багато роботи, є проросійські осередки, є політичний та олігархічний вплив на різні сфери життя. Але все це відбувається вже в якомусь проукраїнському контексті. Тут вже йдеться про своє.

Це місто так і не змогло стати мені рідним. Але безперечно воно змінилося, у ньому можна жити і народжувати дітей. Тільки з екологією щось треба зробити. У ньому стало безпечно жити і приємно розмовляти українською.