НА РОЗТЯЖЦІ

Вчорашні протести, пов'язані з обранням запобіжного заходу Сергієві Стерненку, не є безпосереднім початком чергового етапу української революції, але схоже можуть стати прелюдією до неї.

Одразу зауважу, що Сергій здався мені доволі перспективним молодим політиком. Очевидно, що в нього є харизма, він тішиться увагою та живиться енергією натовпу, він добре говорить і правильно посміхається. Але він не мій герой. Бо мені незрозуміло, як на запитання, чи шкодує він, що вбив людину, можна раз-у-раз відповідати "НІ". Вбивство завжди негативний досвід. Навіть вчинене в межах необхідної самооборони. І коли ми обираємо між більшим і меншим злом (як схоже і було у випадку із замахом на Сергія) слід пам'ятати, що від цього менше зло не стає добром...

А тепер кілька цікавих спостережень з вчорашніх подій. Стерненко, хоча і значно молодший за заручників іншої резонансної справи Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко та Яни Дугарь, виявився політично зрілішим за них. Він чи то зрозумів чи то відчув, що краща стратегія захисту у його справі - це напад. Замість виправдовуватись слід спробувати перетворити процес над ним на суд над системою поліцейського свавілля, корупції у правоохоронних органах та політичної імпотенції влади. Частково йому це вдалося. Але тільки частково.

Він зважився прилюдно порвати судову ухвалу, яку назвав нікчемною, але так і не спромігся піднятись на висоту класичних судових промов Нельсона Мандели, Степана Бандери чи Фіделя Кастро, які кидали виклик системі, відмовлялись визнавати панівний правопорядок і тим самим делегітимізували правила гри, в рамках яких вони були приречені на поразку.

Поставити режим Другої української республіки перед судом Історії, Права та Справедливості Стерненку явно не вдалося. Він залишався підсудним, хоча мав шанс стати суддею. Але для цього він, подібно до Мандели, мав був готовий підсумувати свою позицію словами: "Я готовий сісти" (промова Мандели увійшла в історію під назвою "I Am Prepared to Die" - "Я готовий померти"). Схоже, сидіти за ідею Сергій поки не готовий. Він досі вірить у свою невинуватість та можливість справедливості в рамках чинного правопорядку. Він готовий тролити та засуджувати Зеленського, Авакова та Венедиктову, але не бачить, що вони такі ж заручники порочної системи, як і він сам.

Схоже, Сергій Стерненко цілком дозрів, аби штурмувати український політичний Олімп. Але не готовий кинути виклик українській політичній системі. Він визнає її легітимність. І тому не знає, як реагувати на судову ухвалу, що приписала йому 60 днів домашнього арешту. Між апеляцією та актом громадянської непокори він наразі обирає апеляцію. Але як свідчить справа Шеремета, апеляція - це не вихід, це тупик. І це я називаю розтяжкою Сергія Стерненка.

Втім і влада вчора остаточно стала на розтяжку. Вона зробила ставку на насильство та страх. Але вчорашній спонтанний марш молоді (серед якої, як колись на Студентському майдані, домінували інтелігентні, світлі, абсолютно неагресивні обличчя) нічним Печерськом засвідчив, що репресивна машина досягла зворотного ефекту. Ба більше, виявилось, що "армія Авакова" геть неготова до нестандартних ситуацій. Вони знали, що робити, якщо б прихильники Стерненка вирішили штурмувати суд, але виглядали абсолютно безпорадно і навіть комічно, доганяючи в повних обладунках мирну ходу, яка крокувала урядовим кварталом.

Визнання та виправлення власних помилок влада сприймає як прояв слабкості. Репресії - як прояв сили. Але це шлях в нікуди. Шлях, який привів Януковича до Ростова. Між надміром порядку і надміром свободи, Україна завжди обирала друге.

І останнє. Ми бачимо, як відсутність у влади чіткої, зваженої та послідовної позиції з принципових питань розриває країну. Внутрішня порожнеча зеленінців починає не на жарт дратувати як правих, так і лівих. Як патріотів, так і п'яту колону в Україні. Як тих, хто вважає Стерненка героєм, так і тих, хто волає, що він "цинічний вбивця". Поле для компромісу звужується наче Шагренева шкіра. Позиції радикалізуються. Відчуття несправедливості та образа зростають з обох боків.

І це не вилікувати кийками. Влада вчергове втрачає найдорожче, що мала, - довіру своїх громадян. Втрачає роль арбітра. Втрачає легітимність. Бо репресії не можуть замінити собою авторитет. І коли вони залишаються єдиною скрепою, що тримає країну докупи, вибуху не уникнути.