Грані автентичності

Актуальність української етніки у музиці, моді та мистецтві, здається, міцно вмостився у повсякденності. Вже 16 років така течія має свої припливи да відливи, настрої та відтінки, але її присутність відчувається, наче море влітку.

  Вкорінення українського тренду призвело до артикуляції поділу на: автентичне, стильне та шароварщину. Проте, межі цих категорій є дещо розмитими, такими, що усвідомлюються, швидше, інтуїцією, ніж розумом. Наприклад, за якими критеріями фестиваль «Хліб» в Обирку то є круто, а «Сорочинський Ярморок» - попса? Чому, коли Олег Ляшко їсть землю та цілує корів – то демонстрація меншовартості, а Майкл Щур, що видає себе за хлопа з діаспори – це витончений гумор? Як бути з Гапчинською? Куди віднести Криволапа?

  Каламутність та невпевненість межі у визначенні автентичності та несмаку є особливо помітною, коли йдеться про художників. Інтуїція та смак набувають значення головних інструментів мистецтвознавців, що мають справи із сучасними творами, а культурний багаж та паралелі перетворюються на знаряддя та засоби аналізу.

  За допомогою цього блогу я спробую розібратися з межами української автентичності у мистецтві.