ЯК І ЧОМУ Я СТАВ УКРАЇНЦЕМ

Якщо не вважати українством ДНК, то я українцем не народився – я їм став. Попри те, що по батьковій лінії мої предки походять з Трипілля, українську в дитинстві я чув хіба що від своєї неписемної прабабці, що жила на тих самий дніпрових кручах у селі, яке дало назву цілій трипільській культурі. Батькам - технічній інтелігенції, що виростали фактично сиротами і досягали в житті всього власним потом та гаруванням - було не до гуманітарних питань. Намагались робити все, аби дітям жилося краще, аніж їм. А кращі перспективи в моєму дитинстві однозначно обіцяла російська.

Тому російська була для мене mother tongue і доволі довго - єдиною мовою, яку я знав, якою писав, читав і спілкувався. Школа біля дому була російською. Фізматшкола, в яку поступив після 7 класу, також. Товариство фанатів київського "Динамо", до якого належав, - знову ж таки російськомовне. Більшість моїх однокласників поступило у один з найпрестижніших університетів Союзу - підмосковний МФТІ. Оскільки мене на той час вже невідпорно потягнуло на гуманітарну стезю, моїм першим вищем став Московський історико-архівний інститут (нині - РГГУ) - до Київського держуніверситету мене після школи не взяли. Одне слово, світ я відкривав російською. І знав її геть не зле - замолоду навіть публікув свої поезії у московських журналах. Мандельштама, Цвєтаєву чи Бродського міг читати на пам‘ять годинами. Російських філософів "срібного віку" знав практично всіх...

Українського всесвіту років до 20 я просто не знав, оскільки від нього тхнуло провінційністю та відсталістю: нудною шкільною програмою та тичинівським трактором, який робив в полі "дир-дир-дир". Хоча незалежність я підтримав усіма фібрами своєї душі і навіть 1991 повернувся з Москви до Києва. Назавжди.

Все змінилось далекого 1992 чи 93-го, коли Petro Zuev, тоді ще український націоналіст-радикал, познайомив мене з Анатолем Лупиносом, а той - з тоді ще Архієпископом (і майбутнім Патріархом) Володимиром Романюком. Кожен з них відбув у радянських в‘язницях, таборах та психушках строки, порівняні з тим, скільки я тоді загалом прожив на світі. І це радикально змінило моє ставлення до українства. Оскільки ці непересічні люди віддавали десятиліття свого життя просто за право бути собою, значить українство було великою вартістю. Скарбом, який до того часу був просто прихований від мене. Тоді я знову почався вчитись говорити. Тільки українською. Бо українство стало для мене моральним вибором. А українська - мовою свободи та гідності.

Жодних переваг це тоді не давало. Навпаки, замість оратора та красномовця, я кілька років почувався недорікуватим. Я став писати у 10 разів повільніше, оскільки не відчував відтінків слів та їхніх конотацій і раз-у-раз мусив заглядати до словника, аби переконатись, що не уживаю кальок з російської. По смерті Володимира (Романюка), поступивши на юридичний, я був єдиним студентом, який розмовляв українською не тільки на парах, а і в побуті. У спілкуванні в сім‘ї, а особливо з батьками (своїми і дружини) це також створювало певний дискомфорт. Знайти українською потрібні книжки та улюблені фільми було вкрай важко, часто неможливо. А читати та говорити російською я тоді відверто боявся, бо вивчення мови вимагає повного занурення в неї бодай на якись тривалий час. А українську я вчив з можливістю зануритись хіба що у книжки і у власну віру, що це моя маленька лепта в праведну боротьбу, яку до мене вели ті титани, з ким звела доля і хто відкрив для мене український всесвіт...

Вдруге українську я вчив по перекладах Миколи Лукаша. Коли вже здавалось, що я пристойно говорю і пишу мовою, яка поступово ставала для мене рідною, мені потратив на очі "Донкіхот" в перекладі Лукаша та Перепаді. І я зрозумів, що українську я не знаю. Досі маю в бібліотеці ту книжку видавництва "Дніпро", всі береги якої списані олівцем із значенням незнайомих слів, яких було сотні. Із саморобним рукописним словничком наприкінці. Згодом я дізнався, що безсрібник Лукаш був не просто геніальним перекладачем, а ще й справжнім лицарем, Донкіхотом сучасності. Він абсолютно щиро пропонував радянський владі відсидіти за Івана Дзюбу, коли того "закрили" за "Інтернаціоналізм чи русифікацію".

Приблизно тоді ж я відкрив для себе всесвіт Стуса (ще один автор, який відкриває безмежні обрії укранського слова і якого треба читати зі словником). Але попри абсолютно геніальні поезії, Стус найбільш запам‘ятався мені своїми останніми словами до сина, коли КДБісти прицшли забрати його назавжди: з дому, з Києва, з батьківщини, а згодом — з життя. Ці слова, збережені в пам‘яті Дмитра Стуса, мають бути викарбувані в кожному класі кожної української школи: "Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам'ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені… Бо… коли ти озлобишся, коли повіриш, що світ — жорстокий, і щоб жити в ньому ти маєш стати злим, світ закриється від тебе, бо твоя жорстокість перетворить широко відкриті до світу очі на бійниці ненависти, із яких вона струмуватиме до світу. Тоді й від світу ти матимеш те саме."

Втретє мови мене вчили наші чудові термінознавці: вже покійний Євген Мейнарович (най царствує на небі цей шляхетний лицар!) та Ольга Кочерга (дай Бог їй здлров‘я!). А також уже, на жаль, покійний Віктор Кубайчук. Їхня любов до України була такою щирою та справжньою, що впродовж року я ледве не щодня гостив у пані Олі на протилежному кінці Києва, аби знову і знову переробляти та вдосконалювати український переклад спочатку проекту Конституції для Європи, а потім і Лісабонського договору. Для мене це досі найкращий приклад правильної українізації. Як втім і їхній opus magna - двотомовий "Англійсько-українсько-англійський словник наукової мови". Та, якщо говорити про пана Віктора, його головне дітище — чудовий портал https://r2u.org.ua. Роби своє, а не принижуй чуже!

Весь цей час українство для мене було саме моральною силою і моральною правдою. І я робив, що міг, аби ця правда перемагала. До речі, бути на боці правди, а не сили мене навчила саме російська література 🙂.

І я досі певен: єдиний шанс в української культури запанувати в Україні - це залишатись етично вищою за своїх конкурентів. Залишатись мовою правди і свободи. Бути мовою гідності. Ставати мовою успіху. І пам‘ятати, що "зло, навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…" (© Борис Антоненко-Давидович).

Щойно ми втратимо моральну перевагу, "русский мир" зі своїми неспівмірними ресурсами затопить нас. І жодні закони, жодні заборони та квоти не врятують українську культуру. Бо, за словами того ж Антоненка-Давидовича: "...не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротися й важити своїм життям?". Він написав це про українську боротьбу 100-річної давнини, яку ми програли. Втратимо моральну перевагу зараз – програємо знову.

Бо коли символами українства є Василь Стус, Євген Сверстюк, Любомир Гузар, Володимир Романюк, Анатоль Лупиніс чи Myroslav Marynovych, хочеться також бути українцем. Коли лідером українства стає Олег Тягнибок чи Петро Порошенко, не певен, що попри всі закони і квоти ми багатьох навернемо на свою віру.