Петриківка для селюків

        Яскрава, самобутня, наше-все Петриківка. Тут диво-птахи співають на гілках дерева життя, а сповнені міцною потенцією півні шукають зернятка серед розкритих квітів зі сплетеними на знак родючості стовбурами. Найвідоміший стиль українського розпису вражає своєю життєствердністю та міццю.

  Посольства та консульства європейських країн радіють тарілкам, кицькам та фігуркам соковитих Мамаїв, немов писаній торбі. Так саме втішаються й внутрішні туристи, що їдуть додому із вщент заповненими декоративно-ужитковимми сувенірами багажниками.

  Що стається з цим скарбом в місті, коли він займає свої місця на поличках кухні чи стінах кімнат? У сприйняті людей, що вважають себе розумними, чи, не приведи Господь, культурними, вони перетворюються на «несмак» та «шароварщину». Звичайно, ситуація кардинально змінюється, якщо сказати, що цю тарілку розписувала сама Тетяна Пата. Тоді вона одразу гармонійно зливається із модним лофтом. Якщо ж  це витвір місцевих майстрів – категоричне НІТ!

  Що це? Неусвідомлений розділ на «городське» та «селянське» мистецтво, що, наче скриня із приданим переїхав у голови з совєтських часів? Чи справа у поточності розпису? А може причина у тому, що петриківський розпис є занадто потужним та символічним? Але ж ті самі люди залюбки прикрашають помешкання венеціанськими масками, зміями з Перу чи слонами з Індії.

Доречі, меншовартісна дискримінація поширюється також і на ексклюзивних авторів. Вони отримують своє «майстриня» замість «художниця» чи «миткиня».