Олександр Ковбасюк: "Я їх чекав із хлібом, а не з залізякою"

Олександр воює на Донбасі уже шостий рік. У травні цього року він отримав тяжке уламкове черепно-мозкове поранення. Фрагменти міни розтрощили праве око, поламали ліву скроневу кістку і залишилися в мозку.

Внаслідок контузії він тепер має проблеми з пам’яттю. Олександрові важко пригадувати власні назви та, навіть, імена побратимів. Щоб зробити це він гортає список контактів у телефоні.

На перший погляд, він дуже скромний і небагатослівний. Не схильний філософствувати та романтизувати війну. У ньому відчувається загострене відчуття справедливості і юнацька затятість.

***

Я родом із Дніпропетровської області. За професією – механізатор. Останні роки перед війною працював у Криму. Потім Крим захопили, роботи не стало, тож я пішов в "учебку", а після – служити. Моя військова спеціальність – навідник крупнокаліберних кулеметів. У 2015 у Миколаєві служив у 59-й бригаді. У кінці року я звільнився. У середині 2016 служив у 53-й бригаді. Там мені не сподобалося: не було толком війни. Я перейшов у 25-ту окрему Дніпропетровську повітряно-десантну бригаду. Потім звільнився і з 5 грудня 2018 до цих пір працював у 58-й бригаді, 15 батальйон.

Я воюю з кінця 2014 року. Якщо подумати, то важких часів наче і не було. Звик. На початку, до 2015 року, не було такого одягу, харчів, як зараз. Потім вже людей почали нормально годувати і одягати. До того волонтери помагали.

Від початку війни мало що змінилося. Хіба що офіцери стали краще ставитися, але це залежить від людини. Як вона сама себе показує. Люди є різні. Є такі, що вперше приходять і починають трохи бояться. Відправляєш його звідти, бо він тобі там не потрібен. Він тобі там лише заважатиме.

Так, трохи повоювали, побули. З Донецького аеропорту хлопців вивозив, коли наші його здавали. Багато спогадів з того часу, але я не хочу розповідати. Не хочу. Те, що ми грузили, вивозили. Те, що хлопці кидали, тікали звідти, бо на полі БТРи стояли, а ми самі прикривали. Це було. Є такі хлопці, з якими я там був. Забув, як звати. Сьогодні згадував. Сергій Танасов, наприклад.

Мирно цю війну не закінчити. Там "кацапи", "чечени" і всяка фігня. Як востаннє дзвонив своїм хлопцям, то наче чеченці зайшли. Більше, звісно, "кацапів".

Сказати, що кожен день стріляють – ні. Буває: нема, нема – почнуть. Пів години, годину, дві. Рідко буває – чотири. Відповідати дуже не можна, але чого я буду дивитися? Чого вони , взагалі, прийшли сюди? Я їх сюди не гукав. Я їх чекав із хлібом, а не з залізякою.

Нам повезло, що двохсотих у цьому році не було. Трьохсоті були. Я – другий. Один вийшов за ріг за потребою, і в нього снайпер влучив у правий бік, із лівого вискочило в хребець влучило, наче не розбило, але ходити не буде.

Поранення в мене були і до цього. У минулому році – у ногу. Прилетіло. Гупнуло. Лежав у госпіталі в Києві та Харкові, у санаторії під Києвом.

Цього разу за три метри від мене вибухнула одна фігня і мене трохи поклювало. Бахнуло та й бахнуло. Я там знаю, що воно таке? Це сталося 2 травня 2020 у Донецькій області. Був обстріл. Ми відстрілювалися. Так вийшло. Потрапило в голову. На оці вже зробили операцію, ще будуть міняти кришталик. Зовсім трохи бачу на нього, але темно. Ще лишилися осколки. Їх не витягували, щоб не зробити гірше.

Отак, трішки повоювали. Хотілося б ще, звісно, але вже все. Сказали: "Вдома сиди, відпочивай". Я б іще з задоволенням сходив, якби тільки трохи очі направили. А решта все дурниці – це все буде.

Що робити далі буду? Я навіть не знаю. Професія то в мене є. Я – механізатор. Тракторист. Працюю в полі. Але, якщо я сліпий, то хто мене куди візьме? Що я буду там робить? У мене був гарний зір. Я добре цілився, чого ж в армії і служив. Тепер висадили мені праве око, і все.

У мене п’ятеро дітей і внук є. Я у них ніколи нічого не питаю. Коли я йшов на службу, контракт підписував – не знали. Останнім часом дізнавалися. Я поїхав, вони розуміли куди. Толку мені щось казати? Все одно я поїду.

ЗАПИСАЛА: ЕКАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

-----------------------------------------------------

Если у Вас есть желание помочь финансово в приобретении лекарств для ребят, на данный момент проходящих лечение в одесском военном госпитале, то можно присылать на карту:

Приватбанк 4149 6293 9991 2260 Танцюра А.В.

Монобанк 4441 1144 4848 1885 Танцюра А.В.

Для перечислений из-за рубежа:

Western Union or Money Gram

Paysend, Ria

Tantsiura Andrii

Odesa, Ukraine