У нас три союзники

В 1991 незалежність я прийняла як належне. Бо мене від народження виховували у вірі: «радянська влада - це чуже-московське, це ненормально і це тимчасово; незалежність це - своє, це - нормально і це - назавжди».

У 1993 я приїхала до Києва і нормальність моєї незалежності була поставлена під сумнів. «Ви што нє можетє нармальна, па чєловєчєскі ізясняцца?» - запитували мене тисячі разів в магазинах, метро, і навіть державних установах на звернення українською мовою. «А єслі тєбя раздєть, ти там тоже будєш жовто-блакитна?» - кпинили однокурсники.

Щоб зберегти свою незалежність, україномовну нормальність довелося захистити тисячі разів. Можливо для того, щоб у 2012 написати законопроект про державну мову. Який спочатку знецінять, а потім ухвалять як закон у 2019.

«Дитино, буде вОйна - москаль не вступиться» - сказала у 2005 моя бабця, поставивши під сумнів моє уявлення, що незалежність назавжди. У 2014 за незалежністю прийшли. З‘ясувалося, щоб мати незалежність назавжди, треба завжди бути готовою її видирати із російських зубів. І зброєю, і пером, і кнопкою для голосувань.

У війні за незалежність у нас виявилося три союзники - український солдат, український народ і час.

«Ваша Самопоміч занадто проукраїнська» - вимагали копромісу міжнародні партнери у 2015. «Ти занадто радикальна» - відвернулися ті, які називали себе патріотами.

Але, щоб зберегти свою незалежність треба було виграти час. Можливо для того, щоб з’явився Рух опору капітуляції і меморандуми проти компромісів з я Росією. Щоб більше і більше людей вийшли зі страху, з постколоніального синдрому і комплексу меншовартісності. Щоб усвідомили, що «проукраїнський українець» - це не радикально, це нормально.

Війна за незалежність розділила світ на «своїх» і «чужих». Спочатку видавалося, що «свої» тут, а «чужі» за поребриком.

Аж ні. «Чужими» виявилися не лише ті, хто за гроші Росії намагається виступати від імені українців. А й ті, хто перетворює незалежність в попурі. І ті, хто змінили рясу диякона РПЦ на Томос, Томос на Зарваницю, і будуть готові одягнути кіпу чи вклякнути на килимок для намазу, аби зберегти владу і статки.

І далі треба стояти, і пояснювати. Можливо для того, щоб більше людей розуміло, що незалежність це - не гасла. Це - спосіб життя кожного, це - відмовитися заробляти гроші з ворогом і в його інтересах, це - бути здатним ухвалити і відстояти рішення в інтересах своєї країни і своїх людей, навіть всупереч своїм власним інтересам.

Моя двадцять дев‘ята незалежність... Своя, нормальна, назавжди