Мінськ кривих дзеркал

Майже шість років минуло з дня укладення першої Мінської угоди, якій передувала воєнна катастрофа під Іловайськом. За цей час суттєво змінились обстановка в районі бойових дій, прізвища переговорників України і навіть сама українська влада. Проте, не змінились ті умови, на яких ми маємо нібито відновити свій суверенітет над окупованою частиною Донецької та Луганської областей.

І Петро Порошенко, і його наступник Володимир Зеленський неодноразово говорили про те, що Мінським домовленостям не існує альтернатив, а врегулювання конфлікту політико-дипломатичним шляхом є єдиною опцією для звільнення Донецька та Луганська. Продовжуючи їхню логіку Леонід Кравчук, який представляє Україну в Тристоронній контактній групі зовсім нещодавно звернувся до ВР, щоб та привела у відповідність Мінським угодам Постанову про призначення місцевих виборів.

Самі Мінські домовленості не є міжнародною угодою. Вони ніколи не були ратифіковані Верховною Радою. Без цього вони є не більше ніж політичним актом, який існує доти, доки обидві сторони бачать у ньому сенс. Тому вони не можуть бути правовою підставою для будь-яких рішень нашої влади. З іншого боку, навіть їхня імплементація не дала би відповіді на те, як повноцінно відновити український суверенітет над захопленими ворогом територіями, а швидше створила б тепличні умови для відновлення тотального впливу Росії на нашу державу. Тому природньо виникає питання, а що замість Мінська може бути нашим дороговказом на шляху деокупації. Щоб зрозуміти, куди нам рухатись, варто згадати процес укладення та спроб часткового виконання самих угод, зрозуміти їхню суть й описати ті речі, які нам не варто робити у процесі деокупації.

Згадати все

Перші Мінські угоди були підписані на початку вересня 2014 року внаслідок поразки під Іловайськом Леонідом Кучмою, як представником України, послом РФ Михайлом Зурабовом, представником ОБСЄ Гайді Тальявіні та тодішніми керманичами окупаційних адміністрацій окупованої частини Донецької та Луганської областей. Серед іншого вони передбачали припинення вогню, обмін полоненими та затриманими, заборону переслідування колаборантів та інших посібників окупантів та надання ОРДЛО особливостей місцевого самоврядування.

Оскільки Верховна Рада ніколи не розглядала питання про ратифікацію цієї угоди і не надавала згоди на її обов’язковість, вона є не більше ніж елементом політичного процесу, а не міжнародною угодою. Однак 16 вересня 2014 року Верховна Рада України прийняла закони, якими заборонялось кримінальне переслідування осіб, належних до окупаційних військ та окупаційних адміністрацій і визначались особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО. Обидва закони були спрямовані на виконання Мінської угоди.

Перший з них так і не підписав ані Голова Верховної Ради, ані президент, тому він не набрав чинності, а більшість положень другого не вступить у дію до набуття повноважень органів місцевого самоврядування ОРДЛО, обраних на виборах, які відповідатимуть вимогам Конституції та законів України і міжнародним стандартам.

Обидва закони очевидно суперечать Конституції України. Адже так званий закон про амністію суперечить принципу верховенства права, порушує право на справедливий суд, забороняючи навіть розпочинати кримінальні провадження, а отже унеможливлює встановлення істини. Закон про особливий статус суперечить статусу України як унітарної держави, оскільки зобов’язує органи державної влади діяти не самостійно і напряму, а через угоди та з ініціативи органів ОРДЛО. Вимоги щодо погодження з представниками ОРДЛО призначень керівників органів прокуратури та судів порушують гарантії незалежності правосуддя, створюють передумови для політичного впливу на державне обвинувачення та суд, що теж грубо суперечить Конституції.

Другі Мінські угоди стали наслідком ще однієї воєнної поразки України у битві за Дебальцево. За результатами перемовин у Нормандському форматі за участі лідерів України, Росії, Німеччини та Франції підготували Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу, який підписали ті ж представники, що й перші угоди.

Відповідно до цього протоколу Україна мала внести до своєї Конституції зміни щодо децентралізації влади із закріпленням у ній особливостей місцевого самоврядування в ОРДЛО.

В липні того ж 2015 року президент Порошенко подав до парламенту проєкт змін до Конституції щодо децентралізації влади, який, крім іншого, мав пункт про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО. Голосування щодо попереднього схвалення цього проєкту вилилось у масові протести та сутички під Верховною Радою внаслідок, яких загинуло четверо нацгвардійців.

Узагальнюючи правовий бік, Мінського процесу слід сказати, що виконання домовленостей призведе до знищення базових засад держави. Її унітарності, здатності приймати суверенні рішення та забезпечувати їхнє впровадження у дію на всій території України. Окрім того, вони є суттєвою загрозою верховенству права і забезпеченню правосуддя. На додачу до всього лише 16% українців готові до будь-яких компромісів заради миру. Натомість для більшості, котра бачить свою державу незалежною, суверенною частиною демократичного західного світу, а не слабким сателітом Росії, кожна окрема умова угод є неприйнятною навіть на папері.

Тому важко собі уявити ті умови, за яких наше суспільство прийме виконання державою таких умов Мінська, як надання особливого статусу ОРДЛО чи створення на його території "народної міліції". Причинам такого несприйняття є цілком раціональне пояснення, якщо прочитати те, що є між рядками в угоді.

Справжнє нутро Мінських угод

Мінські домовленості – це угода, підписана під дулом російського автомата. Вони стали наслідком спочатку масового застосування Росією своїх регулярних збройних сил наприкінці літа 2014 року, а пізніше – в лютому 2015 року під Дебальцево. Тому вони є нічим іншим, ніж вимогами Росії. Щоб зрозуміти їхню справжню суть, треба зробити одну просту річ – замінити в тексті "ОРДЛО" на "Росія". Адже проти України воює саме Росія, частину нашої території окупувала теж вона.

Але чи справді мешканцям ОРДЛО потрібні, наприклад, більші повноваження у місцевому самоврядуванні, ніж мають громади на решті території держави після децентралізації? Таке твердження викликає щонайменше сумніви, адже на практиці процес об’єднання громад та використання місцевою владою нових можливостей сильно буксує по всій території України, а особливо на сході. Люди часто не розуміють, що робити з владою на рівні громади, не те що району чи якогось утворення, аналогічного обласному рівню. Тому очевидно, що Мінськ – це не про додаткові повноваження на місця.

Інші пункти Мінських угод звучать не менш абсурдно, якщо оцінювати їх з точки зору потреб мешканців окупованих територій. Але якщо замість них у якості вигодонабувача поставити Росію, то все стає на свої місця.

Реінтеграція без справжньої деокупації потрібна Росії, щоб зберегти свою владу на захоплених територіях і поширити її на всю Україну. Для цього і є так званий особливий статус, вибори та "народні міліціонери", які мають забезпечити Донбасу статус російської резервації в тілі України.

Те ж саме стосується відновлення торгівлі з окупованими територіями, яка хоч не є частиною Мінських угод, але часто озвучується як одна з імовірних поступок на шляху до миру. Ми маємо чітко розуміти, що першим єдиним реальним вигодонабувачем від такої торгівлі є саме Росія та її ставленики на окупованих територіях, які контролюють практично всю економічну активність на окупованих територіях.

Отже, казка про компроміс з мешканцями Донбасу не більше ніж казка, яка необхідна для того, щоб подавати українському народу поступки на користь Росії як прояв гуманізму. "Там же наші люди" – ледь не щодня кажуть нам з усіх телеканалів. Так, є і наші люди, але вони не є суб'єктом перемовин у Мінську чи політики взагалі. Росіяни зробили їх об'єктом, засобом та розмінною монетою досягнення своїх цілей в Україні. А наш гуманізм намагаються перетворити на засіб агресії проти нас самих, кажучи про якісь компроміси з мешканцями окупованих територій, а не про поступки ворогу.

Тому чітке усвідомлення того, чим насправді є Мінські угоди, необхідне для розуміння, що робити натомість і чого робити не варто, а не дієвим засобом повернути Донбас додому в Україну.

Формула миру з багатьма невідомими

Ми живемо в глобалізованому світі, де далеко не все залежить від нас самих. Тому розробити жорстку і сталу формулу деокупації Криму та Донбасу практично неможливо. Хочемо ми того чи ні, а нам доведеться корегувати свою стратегію і тактику з врахуванням того, що відбувається в світі навколо нас і нашої власної економічної, політичної і безпекової спроможності. Також на нашу політику неминуче впливатиме внутрішня ситуація в Росії. Її ослаблення створюватиме передумови для наших активних дій, посилення навпаки виключатиме таку опцію.

Загалом політика деокупації має бути доволі гнучкою і довготерміновою, адже імовірність звільнення захоплених РФ територій України прийнятних для нас умовах ближчим часом виглядає майже неймовірно. Однак, є ті базові речі, від яких бажано утриматись, аби не ставити під загрозу суверенітет держави.

Перш за все, варто відмовитись від будь-яких ідей на зразок Донбас в обмін на Крим. Тут йдеться не лише про неприпустимість визнання російської влади над півостровом, а також про різного роду поступки, які спрощують окупантам життя. Наприклад, не може бути жодної мови про постачання до Криму води з Дніпра, про яку нещодавно говорив прем’єр Денис Шмигаль. Адже за міжнародним правом Росія як окупант несе повне навантаження, пов’язане із забезпеченням мешканців окупованих територій усім необхідним для життя, у тому числі водою.

Ніяких економічних поступок окупантам. Приклад Молдови, яка погодилась на легалізацію придністровського бізнесу показує, що таке рішення лише посилює окупанта, який у такий спосіб знімає із себе частину тягаря утримання захоплених територій і створює для місцевих мешканців ілюзію, що на тих територіях можна нормально існувати без їхнього звільнення.

В нашому випадку додається ще й той факт, що Україна не контролює частину свого кордону з РФ. У випадку відновлення торгівлі без контролю над ним ми отримаємо величезну митну дірку. Через неї російські товари зможуть потрапляти спочатку на окуповану територію, а з неї і на вільну територію України без сплати імпортного мита. Для цього на товар достатньо вчепити бірку "вироблено в Донецьку", а чи це так, чи ні, ми перевірити не зможемо. Тобто відсутність нормального митного кордону створює передумови для економічної експансії нашого ринку з боку Росії.

Російська збройна агресія, а не внутрішній конфлікт. Росія намагається видавати своє вторгнення на територію України за внутрішній конфлікт між громадянами України. Для досягнення цієї мети вона у тому числі всіляко штовхає українську владу до прямих переговорів зі своїми маріонетками з Донецька і Луганська. Натомість Україні необхідно утримуватися від будь-яких прямих переговорів з ними чи інших дій, котрі надають керманичам окупаційних адміністрацій самостійної суб’єктності.

Інакше ми втратимо навіть у далекій перспективі шанс притягнути Росію до відповідальності за розв’язання агресивної війни, воєнні злочини та завдану нею майнову шкоду нашій державі, місцевим громадам, фізичним та юридичним особам.

Збереження гуманітарних зв’язків з населенням окупованих територій. Йдеться не лише про пропуск через межу окупованих територій до решти території України, а й про мудре створення можливостей для самореалізації передусім молодих людей з тимчасово окупованих територій на вільній території України. В першу чергу – це збільшення доступності до української освіти без стигматизації з боку решти українців.

На жаль, уряд дозволивши вступ до вишів без конкурсу створив саме передумови для дискримінації учнів та студентів з тимчасово окупованих територій. Адже замість того, щоб через різного роду підготовчі онлайн чи офлайн курси створити умови для успішного складання ним ЗНО, в нас запровадили пільгу на знання.

Зрештою, вже минуло понад шість із половиною років з дня початку окупації. Це означає, що підростає ціле покоління, яке вже не пам’ятає Криму, Севастополя, Луганська та Донецька без російських окупантів. Тому для України важливо підтримувати саме нематеріальні зв’язки з мешканцями окупованих територій, щоб спростити повернення цих людей в українське суспільство, коли настане день звільнення територій від російського ворога.