ОСТАННІЙ САМУРАЙ: ПРО ФАНАТИЧНІСТЬ ТА ТЕХНОЛОГІЧНІСТЬ

Мене завжди цікавило, чому фанати політиків настільки ревниві. З ними не можна спокійно обговорити переваги та недоліки їхнього кумира. Вони не спроможні бачити в об’єкті своїх уподобань живу людину, здатну робити як добрі вчинки, так злі. Вони не можуть повірити, що їхньому ідолу властиво помилятись. Врешті-решт вони не здатні припустити, що хтось може бути кращий за їхнього божка…

І тут я раптом надибав фантастичне пояснення емоційному надриву фанатів. "Ти ніколи не будеш фанатично відстоювати щось, у чому абсолютно певний. Ніхто не надривно не волатиме, що завтра зійде сонце. Тому що знає, що воно таки зійде. Коли люди фанатично віддані політичній чи релігійній догмі, – це завжди від того, що вони сумніваються в них" (© Robert Maynard Pirsig, "Zen and the Art of Motorcycle Maintenance: An Inquiry into Values"). Емоція компенсує брак переконливості для раціо. Істерично захищаючи свого кумира, фанатики намагаються заглушити в собі сумнів у тому, що їхній король чи то несправжній чи то голий.

Але фанатики завжди програють технологіям. Вони спроможні героїчно померти, але не спроможні виграти війну. Їхній емоційний надрив лише прискорює фіаско перед холодним розрахунком технологій. Хто не вірить, передивіться "Останнього самурая"…

Ці прості істини мали б пам’ятати всі ті, хто вважає себе справжнім патріотом України. Бо гуртування патріотичної спільноти навколо Петра Порошенка у де факто президентській республіці чревато програшем навіть не Зеленському, а ненависному ОПЖЗ. А далі перед патріотами залишиться простий вибір: або поступове повернення до стану Малоросійської губернії або громадянська війна. Не вірите? Давайте спробуємо разом розібратися без емоцій, спираючись на самі факти.

Згідно з опитуваннями авторитетних соціологічних служб ("Група Рейтинг", "Демініціативи", Центр Разумкова, окрім "СОЦІСа", що належить політтехнологу Петра Порошенка) ОПЖЗ вже тривалий час посідає друге місце в партійних рейтингах, на кілька відсоткових пункти випереджаючи ЄС. (Тут останнє соцопитування Центру Разумкова, тут "Демініціатив", тут "Рейтингу")

Президентські рейтинги Порошенка останнійм часом поступаються не тільки Зеленському, а й Бойку (Демініціатави, Центр Разумкова, "Рейтинг")

Ну і на останок. Петро Порошенко ділить з Юлією Тимошенко пальму першості народної нелюбові. Як відомо, в другому турі виборці голосують не так за кандидата, як проти, а отже виграти вибори з антирейтингом у 70% практично неможливо (опитування "Рейтингу", опитування Центру Разумкова, Демініціативи).

Логічно запитати, чому відверто проросійська ОПЖЗ та один з її лідерів користуються ненабагато, але більшою підтримкою українців, аніж підкреслено патріотична "ЄС" та її керманич? Серед тих самих українців, майже 85% яких підтримують незалежність та вважають себе патріотами України?

Як на мене, тут є дві відповіді. По-перше, ОПЖЗ – це акціонерне товариство, а ЄС – це приватне підприємство. Якщо першу не можна однозначно назвати партією Медведчука чи Бойка чи Льовочкіна чи Рабіновича, то друга – це однозначно партія Порошенка. Вочевидь, українці до певної міри цінують вміння політиків домовлятись.

По-друге, навіть посівши другу сходинку в політичному табелі про ранги, ОПЖЗ не зупиняється на досягнутому і намагається запалити на політичному небосхилі України нові політичні зірки, чітко прораховуючи любов українців до нових, незаангажованих обличь у політиці. "Перемога Пальчевського" - технологічний проект проросійських сил. Розуміючи, що електоральна стеля Бойка не вище 25%, п’ята колона розкручує паралельний проект, який у разі успіху на місцевих виборах може стати основною ставкою на дострокових чи то парламентських чи то президентських. Якщо б Пальчевський мітив тільки в мери столиці, навіщо розвішувати його обличчя по всій Україні?

А як на ці виклики відповідає патріотична спільнота? На жаль, як останній самурай. Фактично знищивши будь-які політичні перспективи "Голосу", виливши тони лайна на "Батьківщину" та "Слуг", прихильники ЄС готові померти в битві за свого "сивочолого гетьмана". І наче герой Островського, гордо кинути Україні, що не поділяє їхнє щире захоплення п’ятим Президентом України: "Так не достанься же ты никому!!!".

Може час дорослішати? І вчитись любити Україну технологічно, а не тільки фанатично? Вчитись рахувати, а не тільки кохати? Творити політичні проекти, здатні перемагати промосковські сили на вільних і справедливих виборах, а не присягати на вірність апріорі непрохідному (чи непрохідній)? Шукати технологію виграшу, а не готуватись до переходу у підпілля? Поки не запізно…