"І будуть люди", або як матриця російських серіалів заважає сприймати своє

14 вересня на телеекрани вийшов очікуваний історичний серіал "І будуть люди". Знятий студією Film.UA для СТБ за підтримки Міністерства культури. Тільки на ютубі перша серія за тиждень має півмільйона переглядів. Вже можна пафосно сказати: такого в українському історичному кіно ще не було.

Фільм базований на одноіменному романі Анатолія Дімарова, що мав реноме чесного українського радянського класика, який одним з перших писав про колективізацію на селі – наскільки це могла пропустити тогочасна цензура. (Текст роману з поверненням вилучених радянськими цензорами частин Дімаровв підготував у 2000-х, однак він не побачив світ). Матеріал для роботи складний, але вдячний – перед нами справжня епопея довжиною в 30 років життя кількох родин, одного села, району і зрештою всієї нації. Автори фільму обережно поставилися до цієї вихідної точки, даючи принаймні головним персонажам продемонструвати повну зміну протягом життя.

І тут у частини аудиторії починаються несподівані труднощі сприйняття.

Дивлячись на деякі відгуки та рецензії, я думаю про те, як український глядач і телеспільнота встигли увібрати в себе матрицю російських серіалів. Тож для початку – реакція на відгуки, а точніше на один, який вважаю квінтесенцією цієї матриці – "страстей бы побольше". Яких страстей? Тих, якими нас щедро годують стандарти російських серіалів, через які їх ніде, окрім ментального постсовка більше не дивитимуться? "І будуть люди" позбавлений зайвих охів та ахів, сльозливих сентиментів задля привернення відповідної аудиторії. Натомість нам пропонують глибину трансформацій та внутрішніх переживань – це продовжує естафету в серіальному виробництві, яку півроку тому дав "Спіймати Кайдаша".

Інший полюс важкості сприйняття - нерозуміння побуту й ментальності українського села і сприйняття його крізь призму музейних експонатів. Робота художника-постановника у серіал на висоті. Побутові предмети, міра побіленості стін хати і кількість тріщин на них демонструють рівень багатства певного господаря або соціальної атмосфери загалом. Ми бачимо специфічний прояв гідності і навіть гонору заможного селянина. Я навмисне після перегляду прокручувала моменти різних серій - тут немає ані ідеально випрасуваних вишиванок, ані мертвого музейного інтер'єру. У низці традиційних інтер'єрів та вбрання є хіба кілька дрібних ляпів, які однак не змазують загального враження. Тому подвійний плюс серіалу - включення в український контекст. І варто визнати, як багато з нас були від нього відлучені через зрозумілі усім причини. Тому повторення кліше пропагандистів сторічної давності про протистояння міста і села, про незрозумілість останнього... вже ріже вухо і сама по собі видається анахронізмом.

Не претендуючи на велике залучення до сучасних екранних мистецтв, але однак претендуючи на те, щоб вважати достатнім свій смак і знання історії й кінематографу, скажу, що побачене в "І будуть люди" нічим не поступається сучасним польським або чеським серіалам про аналогічні періоди історії. Тож далі пишу як історик.

Українське кіно раніше вже навчилися не зображати героїв чорно-білими у дихотомії "чужі – погані, свої – хороші". "І будуть люди" можуть тут слугувати взірцем. Тут прописаний кожен герой, кожен зі своєю правдою й уроками, які підкидає життя.

Перед нами різні типи комуністів. Бачимо націонал-комуністів, які повелися на утопію і лицемірну тактику більшовиків. Чудово простежено еволюцію таких персон на прикладі Василя Ганджі (актор Акмал Гурезов), які через ідейність до кінця так і не розуміють, куди завели себе і країну. А є ті, хто чудово все розуміють, як Ольга Ковальчук.

Є зайди російські комуністи, яким чуже все українське, які не розуміють тутешнього народу і не тільки не визнають в ньому нації, а попросту не мислять такою категорією (Соломон Ляндер у виконанні Романа Халаїмова). Зрештою цей тип комуніста спирається на останній, найбільш стереотипний – неграмотну голоту, яка розгулялася у своєму світі "незаможників". Попри блискуче втілення Віталієм Ажновим такого персонажа мені доводилося чути певне роздратування саме цими типажами – які говорять ідеологічними кліше й постають замурзаними неробами - мовляв надто прямолінійно. Однак ми мамо вдосталь історичних хронік та матеріалу, щоб відтворити образ цього типу комуністів, чим вочевидь і користувалися Дімаров та сценаристи й режисер. Якщо такою яскравою грою персонаж влучив у ціль - це також ознака успіху.

Втім "І будуть люди" не повторюють помилок багатьох українських фільмів, коли герої з умовної сторони добра є нудними й одноманітними, яких глядач має полюбити вже за той факт, що вони "наші". Заможний хазяїн Оксен Івасюта (Остап Дзядек) втілює увесь біль трагедії і сподівань українського селянина: як хотів просто чесно працювати, а не шукати сміливості вчасно проявити мудрість чи рішучість до політичної ситуації.

Воїн УНР Олег (Костянтин Томляк), що в страху змушений жити під чужим ім’ям, але однак має сили любити, робити вчинки і принести надію всій історії.

Дочка священника і дружина "куркуля" Тетяна (Олена Борозенець), яка за влучним визначенням промо, сама собі не належить, одначе вириває своє щастя у суспільного осуду і лихоліть Голодомору.

Долі кожного в серіалі, як і у доброму романі, доведені до логічного кінця – це стосується не лише другорядних, але навіть деяких третьорядних персонажів. Тому міні-серіал Аркадія Непиталюка справедливо претендує на те, щоб зватися сагою.

Насамкінець не можу окремо не виділити демонстрацію технології Голодомору. На моїй пам'яті це перш така реалізація на екрані - від  початків конфлікту і непокірності селян та українства в 1919 році, через поступки радянської влади до поступового згортання НЕПУ, колективізації і власне покарання голодом. Сценаристи вдало прописали наростання тиску на село - від надвисоких норм хлібозаготівель до чорних дошок і блокади сіл. (Мрію, що колись з'явиться епопея, яка покаже механізм всього геноциду нації - так, як сьогодні трактують Голодомор багато істориків - аж до розгрому української політичної суб'єктності в 1933-му і повного розвороту в ідеологічній політиці 1934-го).

Остання серія – це 1932 рік, тобто початок Голодомору – подій якого з ідеологічних причин немає у першій редакції роману Анатолія Дімарова. Вони з'явилися вже у новому виданні. Тому цю серію вповні можна вважати авторською і такою, що йде в руслі нинішнього українського дискурсу щодо Голодомору. А він нагадаю змінюється від віктимного наративу, який вже відіграв свою роль у досягненні консенсусу щодо визнання геноциду, до життєствердного "ми перемогли, тому що вижили". Так просто і ненав’язливо показати надію у 1932 році – це велика майстерність, яку демонструють автори фільму. Зрештою, це йде рефреном до назви: люди були і будуть, на своїх полях і на своїй землі.

Переглянути всі серії:

1-ша серія: https://youtu.be/BcAtBXYjCp0

2-га серія: https://youtu.be/AvGaGkkMy34

3-тя серія: https://youtu.be/itqjyK0OFGg

4-та серія: https://youtu.be/n_K4CwXZTjU

5-та серія: https://youtu.be/heCoaC-VTrc

6-та серія: https://youtu.be/Pu-xD7wSX4M

7-ма серія: https://youtu.be/hPXaVHJIBXE

8-ма серія: https://youtu.be/5Fa2mmBcNLA

9-та серія: https://youtu.be/fhIurjhLQa8

10-та серія: https://youtu.be/wjaSL1swu10

11-та серія: https://youtu.be/4RgxD4bS0OM

12-та серія: https://youtu.be/43UX-Ag_pew