Разючий етнос прикордоння

Якось довелося мені з  групою офіцерів працювати у північних районах Сумщини. Це там, де Середина Буда, Глухів, Свіса і кордон з Московією. План заходів передбачав спілкування з місцевим населенням на предмет вивчення оперативної обстановки.

Виявилось, що населені пункти прикордоння можуть бути українськими і каца..., вибачте - «російськими». Разюча відмінність, як в домівках, так і в людях.

Хати в селі московитів переважно з дерев’яних колод, чорні, перекошені, на вікнах ставні. Куди ж без паркану і височезних воріт на рублених стовпах. На подвір’ї кущі та бур’ян між якими протоптано стежки. 

Ворота - взагалі якийсь таємний символ незнамо чого. Мабуть захист від розбійників чи міфічних вовків-людожерів. Але ця теорія руйнується, коли бачиш, що паркан давно догниває у канаві. 

На зустріч вийшли декілька чоловіків, обличчя у яких давно забули лезо бритви. 

Наша пропозиція поспілкуватись була сприйнята однозначно і брутальні хлопці спрацювали на випередження: «Єсть, чо?». 

Розуміючи, що аргумент продовження розмови буде незмінним, ми презентували  завчасно заготовлену пляшку оковитої. Вже незабаром на вуличній  лавці організувалась банка грибів. Побачивши в наших очах питання, один з хіпстерів промовив:

«Нічо больше нє растєть». 

А чому?, - питаємо.

«Так ніхто нічо не садєть»..

Українське село

Будинки рівні, зовні пофарбовані білим чи ніжно-блакитним. Біля осель невеликі прозорі штахетники за якими всіляко квітів. На вікнах занавіси і теж горщики з квітами. Криниця, невеликий садок та огород - безумовні ознаки. Будь-хто, який зустрічався нам на шляху вітався ніби давній знайомий.

В обід і на вечір пастухи гнали стада корів. А яке молоко. Найкраще в світі