КАЗАНЧЕЦОЦ ЯК ТЕСТ ДЛЯ ПЕРЕМОЖЦІВ

На початках Карабахської війни я недооцінив азербайджанського лідера. Автократіям загалом не притаманні добре продумані та стратегічно зважені рішення. Але у випадку Карабаху Баку зумів зупинити війну саме там і тоді, коли йому це було найбільш вигідно.

Повернувши під свій контроль усі землі, які станом на 1988 рік (початок Карабахського конфлікту) були заселені переважно азербайджанцями, Алієв уникнув встановлення контролю над районами, на яких за часів СРСР жили переважно вірмени. І це убезпечило азербайджанців від звинувачень у етнічних чистках та тривалої партізанської війни у гірській місцевості, часто-густо покритої лісом.

Бо недовіра та ненависть, яку десятиліттями плекали у двох сусідніх народів їхні лідери, наразі унеможливлюють їхнє спільне проживання. Фото та відео вірмен, які палять свої домівки та громадські будівлі перед тим як залишити поселення у Карвачарському/Кельбаджарському районі, вже облетіли увесь світ. На жаль, карабахське питання досі стоїть руба: або там житимуть виключно вірмени або виключно азербайджанці. Хоча століттями ці два етноса мирно співіснували не тільки в Карабасі, а і в межах окремих поселень, вулиць і навіть домів...

Втім в усій цій трагедії є промінь надії. Наразі "траса життя" для Арцаха/Карабаха проходить з території Вірменії до Степанакерта через Шушу. І це значить, що десятки тисяч вірмен щороку проїжджатимуть через історичну столицю Карабаху, яку наразі контролює Азербайджан. В центрі цього невеличкого містечка стоїть велика вірменська святиня – собор Сурб Аменапркіч Казанчецоц. Той самий собор, в який "випадково" потрапило дві бомби під час останньої війни.

Загалом цей собор має трагічну долю. Зведений вірменською громадою в другій половині ХІХ століття, він був зруйнований під час вірменського погрому в Шуші у 1920 році. Від того часу напівзруйновану церкву у заселеному переважно азербайджанцями місті використовували як комору та гараж, а під час Першої карабахської війни – як склад для ракет РСЗО "Град". Вірмени відновили святиню, яка без перебільшення стала окрасою міста-фортеці. На жаль, під час останньої війни собор знову серйозно постраждав. В останні дні, коли Шуша вже була під контролем Баку, з'явились кадри осквернення храму...

Так от, якщо б я був Ільхамом Алієвим, перше, що я зробив би у звільненій Шуші – відремонтував Сурб Аменапркич Казанчецоц, дозволивши вірменському духовенству із сусіднього Степанокерта відправляти в ньому службу. Один цей жест був би переконливішим за всі заяви азербайджанського лідера, що після звільнення Карабаху вірмени в ньому можуть мирно співіснувати з азербайджанцями.

Наразі в ці слова Ільхама Алієва мало хто вірить. Вірмени, що зобов'язані звільнити тимчасово окуповані райони, не тільки палять будівлі, а й відкопують останки своїх предків з могил – бояться наруги над ними переможців. Один жест, коли десятки тисяч вірмен проїзджаючи щороку з Вірменії до Степанокерта і навпаки, будуть чути дзвони свого Казанчецоца, бачититмуть його відновленим, знатимуть, що в ньому правиться служба і зможуть заїхати до своєї святині помолитись – може стати справжнім променем надії в суцільній темряві ненависті, дегуманізації та тотальної недовіри двох сусідніх народів. Тим променем, що здатний розтопити ксенофобію і розбудити людяність у тих, хто ще півстоліття тому ходив один до одного в гості, гуляв на весіллях та укладав один з одним шлюби.

Наразі вимикач від цього променю надії в руках у Ільхама Алієва. І від того, запалить він його чи ні, залежить справжній сенс цієї війни: це було вимушене мілітарне відновлення історичної справедливості чи безпощадний джихад проти невірних.