Україно, де твоя гідність?

В 2013 на Майдані влада побила дітей. Ми не проковтнули. Не дозволили над нами знущатися. Сотні тисяч українців вийшли на вулиці, щоб захистити себе, свою гідність та майбутнє наших дітей.

Цинічність команди Зеленського вже переплюнула всі злодійства родини Януковича. Помирають тисячі українців, бо немає кисню, бо немає ліжок в лікарнях, бо стоїть черга в реанімацію. Тому, що гроші, за які мали купуватися концентратори, облаштовуватися реанімації, які мали б врятувати тисячі життів влада тупо вкрала.

Кисень в лікарнях дають по 15 хв на добу. Знаючи, що цього недостатньо. Що 15 хвилинами людину не врятуєш. Що завтра людина помре, бо їй кисню не вистачило. Однак на порятунок життя українців грошей немає. На ремонт доріг, купівлю елітних авто та подарункових годинників, на опитування та ремонт урядових будівель, на передвиборче турне країною, на ескорти, відпочинки на екзотичних островах, на коханок… - на все це гроші є. А на кисень, що завтра врятує сотні життів – ні.

Страшна історія в районному центрі, де батько та син захворіли на ковід. Обом кисню по 15 хв. на день – не більше. Батько свій кисень віддав сину, і помер. І навіть батькові 15 хв після його смерті тепер навряд чи сину дістануться. Уявіть, як йому далі з цим жити? Як він це переживе? Що відбувається у нього в середині?

Жінка в столиці кричала, благала, молила про кисень. Не дали. Не вистачило. Не було грошей. Вона померла.

Чоловік з сатурацією 75 не бере концентратор у волонтерів. Бо він сильний та мужній – витримає. А комусь цей концентратор більше потрібен. Його дружина ридає, розмовляючи з волонтерами, та молиться, щоб він, сильний, вижив та пережив.

Ми це бачимо. Ми всі це знаємо. Кожен з нас пережив сам або має близьких, що вже пройшли через страх та трагедію: немає кисню, немає місць в реанімації, не можемо госпіталізувати – ставайте в чергу. Але ми це терпимо. Де наша гідність? Чому в 2013 нам вистачило поваги до самих себе та відповідальності за майбутнє дітей і ми сказали «Досить! Так не буде!». А сьогодні – ми терпимо. Обтікаємо, ховаємо близьких, збираємо по копійкам кошти. Мовчки дивимось, як вони крадуть, вбивають, та при цьому ще й знущаються, пропонуючи на вихідних підпрацьовувати в лікарнях, госпіталізуючись з легкою формою ковіду в окрему палату у Феофанії, та розповідаючи, як вони чергові кілька мільярдів, що мали б піти на кисень та врятувати чиєсь життя, закатали в асфальт та вкрали.

Невже ми настільки змінились за ці кілька років? Україно, де твоя гідність?