Сімейне насильство в родинах військових: розпізнаємо й уникаємо

Наталія Музика

керівниця ГО "Об‘єднання дружин і матерів бійців учасників АТО" 

Кожна четверта жінка з родини воїна стикалась з криком, грубістю на її адресу, а у найгірших випадках з застосування до неї фізичної сили. Про це свідчать результати нещодавнього дослідження, проведеного спільно з міжнародною організацією Pact, за підтримки уряду Канади.  

Говорячи про подолання такого насильства, найефективніше не стільки протидіяти випадкам агресивної поведінки, які вже трапились у родинах учасників АТО/ООС, але максимально попереджувати їх.

Для того, щоб запобігти насильству в родинах військових, треба розуміти його передумови. Кожен військовий повертається з передової з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). На його очах гинули друзі, його могли поранити або ранили, він звик жити "на взводі" й блискавично реагувати на навколишні подразники.

Звичні для нас речі люди, які були у гарячих точках, сприймають зовсім по-іншому. Проста ілюстрація: реакція ветеранів на салюти й піротехніку. Для них це реальний стрес, на передовій гуркіт був ознакою не свята, а смертельної небезпеки. Так же гостро бійці можуть зреагувати на різки рухи людей. Вдома така реакція може бути на занадто активну гру дітей, наприклад, коли дитина зненацька спробує вистрибнути на тата, налякати його задля жарту. Це не означає прояв направленої агресії, а лише те, що від здобутих на війні рефлексів, не так просто позбутися.

Допомогти ветерану повернутися в родину

Для того, щоб адаптуватися до цивільного життя, ветерану потрібно від двох до п'яти років. Зазвичай найважчі перші два роки після повернення з АТО/ООС. У цей період людина, яка повернулась з війни, ще слабо контролює агресію. Це не означає, що кожен ветеран буде виміщати злість на оточуючих. Проте він може грубо спілкуватись з рідними, замикатись у собі, виміщати почуття на речах, меблях. Або час від часу робити дивні, на наш погляд, ритуали, щоб впоратися з емоціями. Наприклад, в одній знайомій сім’ї ветеран, коли нервував, чистив зброю. Це надзвичайно лякало його дружину. Тут потрібно правильно діяти: зрозуміти, що це його спосіб взяти ситуацію під контроль і не втручатися, не скандалити. Якщо поряд є діти, відвести їх погуляти або чимось зайняти. Згодом "воєнні" звички зникають.

Варіантів допомогти в адаптації воїна багато. В легких випадках можливо впоратися самостійно. У мене є цікавий кейс, коли дружина витягнула свого чоловіка-ветерана зі стану агресії. Жінка перенаправила цю енергію на активний відпочинок. Вони вдвох постійно в’їжджали кататися на велосипедах, лижах, гуляли на природі. Завели собаку. Таке перемикання уваги дозволяє швидше адаптуватися до цивільного стилю життя.

По допомогу та підтримку родинам військовослужбовців буде корисно звернутися до жінок, які пережили той етап, який переживаєте ви. Зокрема для цього існує наш проєкт "Групи взаємодопомоги: міцніше разом". Лідерки цих груп працюють в рамках організації "Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО" й надати вам інформаційний супровід, а також психологічну підтримку. В середовищі довіри й сімейного тепла можна як поділитися своїм досвідом, так і вислухати інших.

Якщо ви й ваш чоловік, син, батько чи брат відчуваєте, що не впораєтесь самостійно, то потрібно кликати на допомогу професіоналів. Скорегувати поведінку допоможе профільний психолог, але тільки за умови згоди самого ветерана. Силоміць ви нікого до такого спеціаліста не затягнете.

Інший варіант — "лягти, прокапатися", як його називають ветерани або курс реабілітації у військовій лікарні. Хлопці-ветерани самі лягають у лікарню, коли відчувають, що "їх накриває". Раз у пів року, можуть раз на рік. У таких військових лікарнях, окрім "прокапатися" (лікарі називають це — медикаментозна реабілітація) можна ще отримати наступні послуги:лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фізіотерапія (магнітотерапія, лазеротерапія, КВЧ- КУФ-терапії, сухе тракційне витягування), механотерапія, кінезотерапія та кінезотейпингпсихологічна реабілітація (консультації психолога лікарні).

Наш досвід показує, що на таку допомогу ветерани погоджуються легше, аніж на роботу з психологом. Наприклад, в Києві її можна пройти у Центрі нейрореабілітації учасників АТО на базі клінічної лікарні №11. Подібні медзаклади в інших містах та областях шукайте тут. 

Що робити, коли все набагато гірше?

Звісно, бувають такі випадки, коли ані своїми силами, ані лише за допомоги психолога чи добровільної реабілітації не впораєшся. У керівниці філії одного з регіонів є підопічна — Ольга Максимівна (ім'я змінено) - мати ветерана, який повернувшись з війни кардинально змінився. Перед військовою службою він був добрим та спокійним юнаком. Після АТО/ООС почав сильно пити, бити матір, трощити меблі вдома. Приступи люті траплялись так часто і були такі страшні, що його мама якось сказала нашій керівниці: "Краще б він з війни не повертався!" і дуже просила забрати його кудись хоча б місяця на три.

У таких випадках домашнього насилля потрібно діяти швидко та жорстко. Постраждалому члену родини ветеранів варто звернутись до медзакладу — зафіксувати побої, якщо вони сталися, потім написати заяву у поліцію. Зателефонувати на національну "гарячу лінію" з протидії домашньому насиллю: 0 800 500 335 (зі стаціонарних) або 116 123 (з мобільних). Розповісти ситуацію і вони скоординують ваші наступні дії.

Юридичну консультацію можливо отримати у контакт-центрі системи безоплатної правової допомоги: 0 800 213 103.

Крім того, жінці негайно варто припинити спілкування з агресором, адже часто жертва насилля та її кривдник знаходяться у співзалежних відносинах. Такі стосунки йдуть по колу: він ображає, потім вибачається, вона прощає. Згодом все повторюється.

При будь-якому сценарії головне – не доводити ситуацію до точки кипіння і пам’ятати, що є люди, які можуть допомогти!