Зимова кампанія 2015-го: вистояти, щоби вижити
Саме в ці дні, в січні 2015 року, почалася Зимова кампанія української армії. Це одна з найбільш кривавих сторінок нашої сучасної історії. Зокрема, і воєнної. Головною метою було виживання: бійця, українця, армії, зрештою – самої держави. Ми судомно спостерігали за смертельним зіткненням в Донецькому аеропорті, за здачею Дебальцевого тощо. Разом з тим, розуміли свою задачу – вистояти і стримати росіян на лінії фронту. В цей час апетити агресора стрімко зростали.
Один із головних контрударів москалі вчинили 15 січня на Донецький аеропорт. Неможливість силою взяти форпост деморалізувала супротивника. Тож бойовики почали вдаватися до тактичних ходів і хитрощів. Використали численні перемир'я, обміни вбитими/пораненими та роботу імпотентного Спільного центру контролю та координації припинення вогню для захоплення ініціативи.
Десь за тиждень ускладнилася ситуація на відтинку біля Маріуполя. Зі сторони Новоазовська почався рух перегрупованих сил сепарів. А 24 січня Марік опинився під шквалом ворожої важкої артилерії. Це найбільший удар російських бойовиків по українському цивільному населенню за час війни. Три хвилі ракет «Град» і «Ураган» зачепили мікрорайон Східний. Загинули 30 людей, ще 128 – отримали поранення. Постраждало з десяток дітей.
Потім з’ясується, що обстріл здійснила російська артбатарея, але за наводкою українця. Колишній мєнт В.С.Кірсанов з позивним «Гаїшник» вирішив заробити кілька сотень баксів. Навести на позиції ЗСУ. Але з бодуна помилився і спрямував смертельний вогонь на власних сусідів. Цю погань судили, але півтора року тому звільнили за «законом Савченко».
З 26 січня почався ще і ворожий наступ на кілька важливих міст: Горлівку, Вуглегірськ, Калинівку, Логвинове. Безперервними танковими рейдами вони намагалися закатати в землю наші війська. На початку лютого все-таки впали Вуглегірськ і Логвинове. За ним почалося оточення Дебальцевого, яке теж довелося віддати. До речі, там залишилася величезна частина української військової техніки та озброєння. За приблизними підрахунками, третина того, що тоді було на східному фронті.
Якщо спробувати одним словом описати події того періоду, найперше на думку спадає слово ХАОС. Бардак в діях командування. Незлагодженість добробатів та регулярних підрозділів армії й СБУ. Співпраці частіше всього заважали кабінетні генерали та тилові розумники. Особиста неприязнь Пороха до добровольців, і намір засунути їх кудись подалі, якщо не прибрати з фронту взагалі. Що він пізніше і зробить, в середині літа. Потік російської пропаганди та чуток. Панічні настрої. Мороз. Брак самого елементарного. Стара техніка, яка здихала у відповідальний момент. Суцільна каша зі снігу, крові та відчаю…
Ось, у цьому хаосі саме добробатам вдалося взяти ініціативу на себе. Домовилися з командуванням про початок контрвідповіді. 10 лютого розпочалася Широкинська наступальна операція українських сил. Доля відвела батальйону «Азов» найбільш важливу роль у згаданих подіях. Ми задіяли близько 600 бійців. В лавах азовців і я пройшов війну, взявши участь у визволенні Мар'їнки, Маріуполя і боях за Широкине. Тому тодішню ситуацію знаю не з чуток.
Аби не влазити у подробиці операції (це історія для іншого блога), скажу лише про її вирішальну роль. В умовах хронічного відступу і деморалізації регулярних військ, росіяни сподівалися зробити новий бліцкриг. Але несподівано отримали по зубах від добровольців. Перебіг подій вдалося переломити наступом по трьох напрямкам: Широкине, Павлопіль, Комінтернове.
Шість днів боїв, буквально до німоти, дав час основним українським силам перегрупуватися і повернутися на фронт в новій якості. Лінію зіткнення нарешті вдалося стабілізувати. При цьому ворога посунули на 40 км вшир і на 20 вглиб. Так прибрали можливість повторного обстрілу цивільних міст та сіл. Втримати перевагу на напрямі і до сьогодні. Хоча протистояння триває…
П.С. До речі, хронологічно зі згаданими подіями 12 лютого в Мінську зібралися світові лідери, аби знайти мирний спосіб врегулювання ситуації на Сході.
Тоді підписали другі Мінські домовленості. Почалося офіційне відведення військ й удаване перемир’я. Але скажу по своєму підрозділу: в пеклі подій ніяких Мінських домовленостей не відчувалося. Для добробатів бої продовжилися. Хоча й побратими-армійці також згадують постійні зіткнення. Зараз фейкове перемир’я теж не працює. Воно привело до замороження війни на роки, із періодичними спалахами і жертвами.