Навальний і російські танки на Донбасі

Чому я не висловлюю солідарність у зв’язку з очевидним бєспрєдєлом щодо Навального та його прихильників.

Спостерігаючи вчора за трансляціями та стрімами з акцій на підтримку Навального, побачила тільки один плакат із "антиколоніальним" порядком денним, і то - у Празі.

Штаб Навального не має і не збирається найближчим часом (за моїм враженням та за словами людей, знайомих із ситуацією) формулювати та публікувати жоден порядок денний щодо України чи ширше - щодо інших пострадянських країн/колоній.

Наскільки я розумію, вони вирішили сфокусуватися виключно на внутрішньому порядку денному, на корупції, бо по-перше, це головна тема Навального і народ це злить та виштовхує на вуличний протест.

Але, як на мене, є і причина, про яку сором’язливо мовчать та не озвучують: серед прихильників Навального є купа людей, які ліберальний зовнішньополітичний вектор, деокупацію Криму та Донбасу підтримувати не буде. Відповідно, чіткі та недвозначні заяви щодо Криму та Донбасу призведуть до втрати підтримки, і Навальний цим ризикувати, вочевидь, не хоче. І мені здається, що і він, і наближене до нього коло чудово розуміють, що ось це от "прийдемо до влади, поборемо корупцію, а потім розберемося з "УСІМ ІНШИМ" - не спрацює. Точніше, спрацювати може десь так як на початку минулого сторіччя із революцією проти самодержавства, а далі - Крутами і всім, що за ними. Якщо вони це розуміють, то чому вже зараз чітко та артикульовано не зрікаються загарбницького вектору прєкрасной Росіі будущєго?

Я постійно стежу за тим, що відбувається в РФ. Якщо раніше присутність Навального можна було ігнорувати і взагалі говорили про те, що його зірка заходить, то після отруєння, а тим більше поверненням до РФ, за моїм враженням, ситуація змінилася драматично. Навальний масштабувався до міжнародного рівня, при чому, з дуже вигідним як для західного ока та вуха антикорупційним порядком денним, і ніхто вже не пригадує про його якісь там його попередні висловлювання, західна преса не аналізує його погляди щодо України. Тим часом, російська ліберальна тусовка вперше заговорила про нього як про наступного президента Росії.

В той час як Путіна з тим палацом вивернули навиворіт, роздягли до синіх трусів, він раптово з’єднався із образом замшілого КДБшника, носія дипломата ліберала Собчака із попереднього життя, його царська особа стрімко девальвується до колишнього "обмилка" в махачкалінской кальянной.

І от найдраматичніший момент - я бачу, як Навальним починає захоплюватися захід. Бо він послідовно бореться з корупцією - що правда. Бо він безстрашний - що також правда. Бо він принциповий - і це також правда. Але, заворожено спостерігаючи за цим опонентом Путіна (хоча в західній пресі його досі часто називають "активіст", а не опозиційний лідер, наприклад), ніхто із західних лідерів вже і не запитає - а якою ви, Алєксєй, уявляєте собі політику Москви щодо колишніх колоніальних країн? А яка ваша конкретна програма щодо Криму та Донбасу - на випадок, якщо все ж таки ваша підтримка увінчається президентством? А як щодо Придністров’я, Південної Осетії та Абхазії? А якщо його про це запитають раптом - відповідь передбачити дуже складно.

І я тут бачу прямий зв’язок із тим, що традиційно вже відбувається в західних дискусіях щодо Росії - ніхто не цікавиться думкою щодо Росії колишніх колоній. Рідко російським лібералам ставлять питання: а що там з Україною? А що там із Грузією? А з Молдовою? В усіляких дискусіях про майбутнє Росії ніколи не запрошують представників колишніх поневолених народів. І даремно. Бо нас також обходить, хто буде сидіти в Кремлі. Бо від цього залежить, чи будуть російські танки на Донасі. Зате домовлятися про долю України через голову України з Москвою - це завжди будь ласка. Неартикульоване визнання за Росією її зон упливу - досі тут, із нами.

Я бачу багато дописів про те, що нас не має хвилювати, що відбувається в Росії. І це вже навіть не смішно. Як хтось писав вчора в коментах, з Харкова до кордону 40 кілометрів. І спільний кордон - це одна з причин, чому нас це має хвилювати. Це вже не кажучи про те, що після початку війни мені здавалося, що це очевидно - що нас має цікавити, що відбувається в країні, яка проти нас воює і окупувала частину нашої території. Але ми з достойною подиву наполегливістю продовжуємо стверджувати, що нам плювати, у нас досі немає жодного вартого уваги мозкового центру з вивчення Росії, який був би помітним в публічному просторі і продукував полісі-рішення, при цьому щодня потяги та автобуси із заробітчанами курсують через українського-російський кордон, люди із західної України їдуть працювати на будови в якийсь Бєлгород, десятки чоловіків вербують для роботи наркокур’єрами по всій Росії. Знаєте, як це називається? Лицемірство і недалекоглядність.

Ще одна дискусія - про те, що наші медіа непропорційно хвилює справа Навального як вияв порушень прав людини в Росії на тлі масового переслідування громадян України, які не цікаві нікому. У цьому є доля правди - щодо того, що українців мало цікавить доля співвітчизників на окупованій території. Але, як на мене, проблема була не в рясності заголовків про Навального, бо ці заголовки були так само в світовій пресі, це все ж таки подія міжнародного масштабу. Проблема в тому, що нас продовжує не цікавити усе інше - не лише переслідування кримських татар у Криму. А й майже геноцид у М'янмі чи знищення уйгурів в Китаї.

Але. При всьому цьому, солідаризуватися з Навальним та його прихильниками я наміру не маю.

Навіть

- спостерігаючи за бєспрєдєлом, який чинить Кремль відносно Навального і підтримуючи позицію делегації України в ПАРЄ щодо необхідності привернення уваги до питання правового бєспрєдєлу у Росії через кейс Навального,

- розуміючи, що серед людей, які вийшли на вулиці російських міст учора, очевидно, були й ті, хто виходив на акції на підтримку України та проти путінської війни та окупації української території протягом попередніх 7-ми років,

- маючи в друзях у фб десятки людей, російських лібералів, що живуть в Росії та поза її межами, які висловлюють підтримку Навального,

- вжахаючись із тих епізодів насильства російських силовиків проти протестувальників, які ми спостерігали вчора, і розуміючи, що далі буде гірше і, окрім рекордної кількості затриманих (до 3 тисяч осіб), підуть кримінальні справи за оскроблєніє чувств сотрудніков органов правопорядка, відірвані погони і сніжки, і вони не матимуть нічого спільного із законністю та верховенством права, а будуть актом залякування тих росіян, хто готовий виходити на вуличний протест,

При всьому цьому, я не маю наміру виходити на жодні акції солідарності з Навальним, висловлюватися на його підтримку чи на підтримку його соратників, доки його штаб не опублікує порядок денний щодо України (щонайменше), де буде чітка висловлена чітка та недвозначна позиція щодо деокупації Криму та Донбасу, припинення агресивної зовнішньої політики Росії.

Очевидно, що з тією упоротістю (в доброму сенсі цього слова), з якою Навальний зараз бодається з Путіним і його жуліками та ворами, з тією ж упоротістю він цілком може в подальшому просувати свій порядок денний щодо України.

Вже зараз очевидно, що Навальний не озирається на захід. Так, він був вдячний Німеччині за реабілітацію, але в мене не склалося враження, що він має намір у подальшому дослуховуватися до чиїхось там рекомендацій.

І ось цей коктейль викликає в мене відчуття екзистенційної небезпеки. Бо стабільна Росія без корупції - хіба це не прекрасно? Подумають на Заході, запроваджуючи чергову ресет-полісі з новим харизматичним і кришталево чесним російським лідером. А Україна? Ну що ж, вони просто не змогли...

Саме тому вже зараз варто вимагати від Навального, та й будь-якого російського опозиціонера, чіткої позиції по Україні та іншим країнам, щодо котрих Росія проводила агресивну політику. Питання в тому, чи Навальний на це наважиться.