"Какаяразніца", або Чому не в мові справа

Ст. 30 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" набрала чинності вже понад два тижні як, а невігластво щодо неї – живе.

Досить сказати, що "в народі" рідко хто має уявлення, що йдеться саме про конкретну статтю, а сам закон значно ширший, і частково вже набув чинності, а частково це ще попереду. "В народі" це називається приблизно так: а, це ж закон прийняли, що все по-українськи має бути... "По-українськи" при цьому, як правило, вимовляється з наголосом на "а".

Буквально наступного дня після набрання ст. 30 чинності автор цих рядків почув від доброго знайомого, що "на ринку вже продавців штрафують, якщо не розмовляють українською". Навіть не буду спинятися на ідіотизмі подібного твердження – читайте саму ст. 30. Зазначу натомість, що згаданий знайомий - аж ніяк не ідіот. Ні в клінічному сенсі, ні в побутовому, ні навіть у первинному (нагадаю, в Стародавній Греції "ідіотами" називали громадян, байдужих до суспільно значущих питань).

Не є ідіотами й переважна більшість тих наших співгромадян, хто повторює ці та подібні міфи – і щиро в них вірить.

Комунікація щодо "мовного закону" була провалена з усіх боків, і навряд чи варто звинувачувати лише чинну владу. Немає якихось вагомих підстав вважати, що попередня впоралась би краще. Як влада й політики, так і суспільство виявилися заручниками гостроти.

Якщо в суспільстві немає ані тотальної згоди щодо якоїсь теми, ані тоталітарного придушення інакомислячих, на "забалакування" приречене практично будь-яке гостре питання. Від античної агори до сучасних соцмереж суть гострих питань завжди тонула в загальному гаморі, а перемагали ті, хто якнайгучніше кричав якнайпримітивніші гасла – ну або (чи водночас) досить цинічні політики, що вміли цим скористатися.

Відтак усе залежало від того, з якою саме метою політик користувався своїм цинізмом і навичками; але ця тема виходить за рамки даного тексту.

У рамках же нашої теми слід нагадати самим собі, що наразі гострота "мовного питання" – це категорія досить умовна. Люди на кшталт того мого знайомого не розмірковують про це питання день і ніч і не заповнюють свій Фейсбук відповідними дискусіями. Саме ці люди і складають народ України, як він згаданий у Конституції.

Політика - зокрема, мовна - перебуває десь на периферії свідомості народу, і нічого такого в цьому нема; так само працює й масова свідомість німців, японців, таджиків, та кого завгодно, тут ми нічим не унікальні. Проте в критичні для держави й нації моменти - та й просто на виборах – спрацьовує все те, що так довго на цій периферії відкладалося.

Тому-то тим, хто, так би мовити, стабільно небайдужий до "політичних тем", варто постійно тримати в свідомості свою географію крапок над "і".

Запроваджений "Тридцятою статтею" примус підприємств і співробітників сфери послуг (не всіх і не завжди) користуватися українською практично не обговорюється сам по собі. Бо згадана вже "гострота питання" швидко зводить обговорення... куди? На перший погляд – до взаємних прокльонів і лайки. Але не лише.

Автор перепрошує за саморекламу, але кілька його постів на цю тематику (наприклад, цей, цей, чи навіть найперший, оцей) зібрали відносно багато переглядів і коментарів, і ці коментарі відображають ту ж тенденцію, що й коментарі на сторінках блогерів, які збирають реакції й відгуки не сотнями й тисячами, а тисячами й навіть десятками тисяч. Ця тенденція полягає в тому, що замість конкретного питання коментатори дружно (точніше, НЕДРУЖНЬО) обговорюють власне концепцію, через яку це питання й поставлено.

Потрібна "українізація" чи ні? Якщо так (або ні) – то чому? До цього зводиться все. Включно зі взаємними образами "нижче плінтуса", й навіть включно з розмірковуваннями на тему "так (або ні), але...". Насправді за кожним подібним "але" УЖЕ стоїть позиція – той чи інший бік лінії, що відмежовує симпатії від антипатій.

В подібних дискусіях третього не дано – хіба що байдужість, але байдужі в такі дискусії й не лізуть. Хоча серед коментаторів обов'язково знайдуться такі, хто заявляє, що "взагалі-то їм байдуже", насправді це завжди – критики. Конкретно у мовній тематиці до них одразу пристає ярлик "какаяразніца".

Аргументація цих кіл широка, і взагалі-то не зводиться до твердження про те, що різниці в мові спілкування не існує. Ба навіть навпаки. Наприклад, не можна (стверджують прибічники "відсутності різниці") змушувати дітей вчитися не рідною мовою, а власників бізнесу – зобов'язувати мати україномовні версії своїх сайтів. Перше порушує права людини, друге – логіку ринку, а і те, й інше мислиться апріорі важливішим за інтереси нації та/або держави. Та й самі слова "нація" й "держава" звучать як щось печерне.

Ці тези можна заперечувати, тому що держави, наприклад, свого часу виникли саме як інструмент регулювання економічних відносин. І держава при цьому далеко не в останню чергу захищає права людини! Наприклад, рабовласники в США спиралися саме на священне поняття власності, і абсолютно справедливо вказували, що скасування рабства державою є безпардонним втручанням у ті самісінькі закони ринку, які українська "какаяразніца" сьогодні відстоює в мовному питанні.

Інакше кажучи, самі по собі права людини, як і бізнесу, не є священними коровами – як, зі свого боку, і державний чи національний інтерес. Як стверджував Макіавеллі, в політиці "ніщо не є добрим чи поганим саме по собі, але все – залежно від обставин". І така обставина, як російська гібридна агресія, що найсерйознішою мірою здійснюється саме в гуманітарній та культурній площинах, є не останньою гирею на шальках терезів, якими ми зважуємо "мовне питання".

Опоненти "українізації" відповідають на це, що серед добровольців, волонтерів, активістів та просто виборців патріотичних партій більш ніж достатньо неукраїномовних, тож мова не є маркером патріотизму. І це правда. Мова ним не є. Але ним є СТАВЛЕННЯ до мови.

Необхідно чітко усвідомлювати, що несприйняття державної підтримки української мови не в'яжеться з готовністю протистояти Росії. Ці речі несумісні так само, як пацифізм і партизанська боротьба.

Патріот абсолютно не зобов'язаний переходити на державну мову. Але чинити опір розширенню сфери її вживання, й при цьому називати себе патріотом - це все одно, що для активіста "Грінпіс" рекламувати хутряний одяг.

Проте ми ж кажемо про "політичну націю", заперечать нам. І тут і постає питання: а чому взагалі повинна існувати українська політична нація?

Чому от саме ця територія повинна називатися державою, зі своїми кордонами, прапором, податковою системою й правилами дорожнього руху? Для забезпечення прав особи? Пардон, з цим може впоратися й інша держава. Поставмо питання відвертіше: якщо в Росії завтра настане ліберальна демократія – який взагалі тоді сенс в існуванні України як такої, з точки зору концепції "какаяразніца"?

Це анекдотично, але досить-таки чимало вітчизняних лібералів полюбляють закидати націоналістам, що ті не бачать іншого сенсу існування України, крім боротьби з Росією – а самі, по суті, не бачать в Україні нічого, крім проєкту такої собі Росії-без-Путіна!

Країну формує, виправдовує й скеровує в майбутнє ідеологія, а не економіка чи юриспруденція. Права людини тут взагалі ні до чого, захист прав людини - це обов'язок БУДЬ-ЯКОЇ держави. А от те, що робить кожну державу ОСОБЛИВОЮ – це історія, культура, мова, словом, певний спільний Міф. З 1990-х, коли обіцяний відомим американським мислителем Кінець Історії так і не відбувся, ця концепція упевнено перемагає на практиці в масштабах усієї земної кулі.

Й поки у нас триває дискусія між адептами лібералізму середини минулого століття, які закидають націоналістам ще більшу відсталість, світ іде вперед, трансформуючи давні практики за новими лекалами, до яких ми ще навіть не примірялися. В цьому сенсі "какаяразніца" – це дійсно не про мову, а про те, чи має право на існування Україна як така.

Чи це просто частина "Російського світу" з людським обличчям - із чим, щоправда, не погоджується решта цього світу, яка ще довго прагнутиме привести це обличчя у цілковиту відповідність зі своїм. А для початку - розмовляти однією мовою.

DETECTOR.MEDIA