Заради майбутнього усіх дітей загиблих і живих воїнів

Віктор Петрович Мазур – начальник клініки щелепно-лицевої хірургії та стоматології, провідний стоматолог Південного регіону, Заслужений лікар України, полковник медичної служби.

Він родом із Криму з родини лікарів. Вишиванка, козацька зачіска – те, що вирізняє його серед колег. Свою проукраїнську позицію та біль від втрати малої батьківщини він демонструє не лише через зовнішні атрибути. Це той випадок, коли людина щоденною працею будує свою державу.

Ми спіймали його в короткій перерві між консультацією та операцією. Хоча "гарячий" період уже позаду, але роботи для хірурга завжди вистачає.

Вікторе Петровичу, як ви стали військовим лікарем?

Я закінчив Кримський державний медичний університет ім. С. І. Георгієвського у 1998 році. Вступив до Української військово-медичної академії, яку закінчив у 2000 році. Мене розподілили до Криму у протитанковий полк. Там я починав на посаді лікаря військової частини, не стоматолога. Потім виконував обов’язки начальника медичної служби військової частини. Згодом перевівся у 209 стоматологічну поліклініку в Сімферополі, яку з часом очолив. Потім відбулося реформування Збройних сил. Багато військових частин скоротили. Нашу поліклініку – теж. У 2007 році мене направили до ВМКЦ Південного регіону на посаду начальника Клініки щелепно-лицевої хірургії та стоматології, де я працюю до сьогодні.

підпис фото: Зустріч з доцентом кафедри щелепно-лицевої хірургії та стоматології Української військово-медичної академії полковником м/с Коваленко В.В., головним стоматологом МОУ полковником м/с Лищишиним М.З., ТВО начальника 61 ВМГ полковником м/с Аврамовим П.С. Осінь 2015, смт Нікольське (колишнє Володарське) Донецька область, розташування 61ВМГ

Пригадуєте, коли отримали перше "бойове хрещення" у професії?

Ми відчули війну 2 травня. Сумнозвісні події. Я тоді теж був на проукраїнському марші. Бачив усе на власні очі з перших хвилин. Невдовзі отримав наказ про негайне прибуття до ВМКЦ. Ми приїхали в госпіталь і почали приймати постраждалих і поранених. Життя розділилося на "до" і "після". Тоді ми отримали перше профільне поранення, щоправда, з травматичної зброї. Досі пам’ятаю прізвище пацієнта. Стало зрозуміло, що відбувається щось не те.

А перше відчуття "недоброго" було ще 30 березня. Ми виїхали на єдиному в той час пересувному стоматологічному кабінеті (ПСК) під Крим із підполковником Ігорем Потаповим (тоді ще майором) надавати допомогу мобілізованим на кордоні з Кримом. Тоді все було вперше: перші мобілізовані, військова техніка, ПСК. Досі ми про таке чули лише з розповідей старшого покоління стоматологів.

Потім я повернувся в госпіталь. Ігор залишився. До речі, він був першим стоматологом, який поїхав у зону АТО надавати стоматологічну допомогу, коли виїхав 61-й мобільний госпіталь. Наша машина досі там знаходиться.

30 травня у нас в госпіталі був перший борт. Тоді почалася моя робота як військового стоматолога, щелепно-лицевого хірурга. Команда почала приймати перших поранених. Це була 25 бригада. Такий був Діма Пономар – наш найперший поранений. Потім пішли хлопці з 79-ї бригади.

Операційна 61ВМГ м. Маріуполь

Чим запам’ятався цей період?

Роботою в операційній. Тоді Ігор Потапов, Світлана Миронець (наша медична сестра) поїхали в зону АТО. Людей не вистачало. Все проходило через наші руки і серця – в операційній: Олена Кулібаба, Євген Бабов і наше "підсилення" клінічний ординатор, яка виїхала після анексії з АР Крим Надія Папушой,а на амбулаторному прийомі Олександр Гезун та Володимир Мезей. Від травня до жовтня я в госпіталь не приходив в сумі 10 днів. Щодня працювали, у вихідні приїжджали на перев’язку чи на борти. Були такі дні, що їдеш додому – дзвінок. Приїхав, прийняв душ, переодягнувся, поїв і знову повертаєшся сюди. Такий був 2014 рік.

В той же час ми вперше зіткнулися з волонтерством. Цивільні стоматологи Володимир Сидоренко і Володимир Ківало звернулися до нашого керівництва і запропонували допомогу. Тоді дійсно не вистачало рук. Ми зосередилися на поранених. Але ще ж існували гострі стани: карієс, пульпіт, які теж треба було лікувати. Тому їхня допомога буда дуже доречною.

Вони тоді розірвали шаблон. Потім вже пішло спілкування через соцмережі, сарафанне радіо і почався волонтерський рух. На нашій базі у поліклінічному відділенні лікували, видаляли зуби, ставили пломби. Охочих допомогти було стільки, що керівництво організувало транспорт для тих, хто потребував планової стоматологічної допомоги, і вони виїжджали за межі госпіталя до приватних клінік та кабінетів.

12 БЕРЕЗНЯ 2015 року ми почали відновлювати зуби за допомогою дентальних імплантатів. Це дуже дорога процедура. Держава на той час точно не могла виділити на це гроші. Усе вдалося завдяки волонтерам.

Чому ми за це взялися? Було багато молодих хлопців з пораненнями в щелепно-лицеву ділянку – втрата зубів, втрата кістки. На той період ми могли зробити тільки знімні протези. Коли до тебе приходить людина у віці, яка вже багато бачила в житті, то психологічно легше зробити їй протез, слава Богу, що буде чим жувати. А коли я бачив молодих хлопців, героїв, у яких ще все попереду, то я не міг одягнути на них протез – всередині все протестувало.

Тому я почав думати, обдзвонювати і знайшлися лікарі. Першим був Валерій Іванович Лунгу. Ми його запросили і почався рух, підключилися колеги.

Пріоритетною для нас групою були поранені у щелепно-лицеву ділянку. Друга група – поранені не пов’язані зі щелепно-лицевою ділянкою. Третя – учасники АТО. Для них це була свого роду моральна підтримка від нас.

Цей рух був активний у 2015-2016 рр. Потім народ виснажився. Зараз залишилися найстійкіші, хто ще жертвує на таку допомогу.

Кіборг дядя Вася, його підрозділ охороняв 61ВМГ. Осінь 2015, с. Малинівка Донецька область

Який був "найдорожчий" випадок?

Це був "Кіборг" із Донецького аеропорту 79 бригади з позивним "дядя Вася ". Я йому встановив 16 дентальних імплантатів. У нього зовсім не було зубів. На початку війни він був уже пенсіонером. Його призвали по мобілізації. Потрапив у Донецький аеропорт. Він цю історію часто розповідає: під час бою – вибух, щелепи вилетіли. Не зміг їх потім знайти. Була зима, продукти підмерзлі. Галети вкусити не можна. Він їх якось обсмоктував.

Ми з ним вперше перетнулися у госпіталі, зробили протез. Потім у 2015 році в секторі знову нас доля звела. Він тоді охороняв наш 61-й госпіталь і ми з ним часто бачилися. Я йому сказав: "Приїдеш, ми тебе заімплантуємо". Тоді якраз госпіталю виповнювалося 220 років, знайшлися спонсори. Ми поставили йому 16 імплантів і провели протезування. Він зараз, слава Богу, служить. Ми з ним досі спілкуємося на "Facebook".

У волонтерів ТризубДентал, Липень 2020 р. Карлівка, Донецька область

Ким були ваші спонсори – середній, великий бізнес?

Ні, це були звичайні люди, політиків і крупних бізнесменів не було. Траплялися люди, які хотіли пропіаритися, ми не відмовлялися і від їхньої допомоги. Але ті, хто дійсно допомагав, робили це тихо. Переважно все трималося на особистих контактах.

У мене був один хлопець. Йому треба було поставити 9 імплантів. Я шукав того, хто йому це зробить, півтора роки. Це були 2016-2017 рр., ентузіазм пішов на спад. Коли боєць щойно після поранення, люди на емоціях і відгукуються охочіше. Коли операція планова, то це може тривати довго.

Зараз допомога є. Її звісно не так багато, як раніше. Я часто говорю про те, що було б добре, аби кожна клініка взяла на себе по одному хлопцю. Нам було б простіше і хлопці відчували б підтримку.

Але є людський фактор. Хтось до цього ставиться не так, як ми. Ми на це дивимося не просто, як на роботу, а як на справу життя. Хоча, за законодавством ми могли б зробити протез, поставити жовті зуби – і до побачення. Але коли бачиш, що переживають ці хлопці, хочеться допомогти.

Чому ви так добре запам’ятали ім’я свого першого пораненого?

Бо Діма був перший. Я до цього бачив вогнепальні поранення тільки у підручниках та на конференціях. Дивився, як на іншу планету, на яку ніколи не потрапиш. У 2014 році підручники, за якими ми вчилися, охоплювали період Другої світової війни, період Афганістану і все. Коли все почалося, нас зібрав, на той час, головний хірург Михайло Арсенійович Каштальян, приніс підручник Російської Федерації, і сказав кожному прочитати свій розділ, бо там дійсно була зібрана актуальна інформація. У них був досвід війни в Чечні, Грузії з ураженнями сучасною зброєю, зокрема "Градами".

Коли прийшов перший поранений було страшно і відповідально. Вперше я на власні очі побачив війну. Ми його прооперували. У нього була тривала реабілітація. У 2018 році до нас приїжджали канадці на шосту канадсько-українську фундацію. Ми тоді зібрали всіх наших поранених. Якраз Діма приїхав, у нього були рубці, і я запропонував, щоб канадські колеги йому їх прибрали.

Пацієнти до стоматолога приходили із своїми інструментами...

Із яким найважчим пораненням вам довелося зіткнутися?

Найважчим був Сергій. Серйозне вогнепальне поранення середньої зони обличчя з руйнуванням кісток лицевого скелету, розтрощеннія гайморових пазух, замість носа – перетинка зі шкіри. Багато було важких хлопців. Тепер вони вже реабілітовані, соціально адаптовані і живуть тим життям, яке їм дозволяє їхній стан.

Той досвід, який ви разом із колегами здобули за роки війни, плануєте узагальнити в книжці чи дисертації?

Усі випадки, з якими ми зіткнулися ми фотографуємо, збираємо, і представляємо на наукових конференціях. На основі цих матеріалів уже видані українські підручники. Це наш вклад у загальний досвід наших колег, які йдуть за нами. Процес іде.

Взагалі, все, що я роблю – це заради майбутнього мого сина Любомира і усіх дітей загиблих і живих воїнів. Щоб вони не знали горя від РФ і вільно жили на своїй землі.

ЗАПИСАЛА: ЕКАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

-----------------------------------------------------

Если у Вас есть желание помочь финансово в приобретении лекарств для ребят, на данный момент проходящих лечение в одесском военном госпитале, то можно присылать на карту:

Приватбанк 4149 6293 9991 2260 Танцюра А.В.

Монобанк 4441 1144 4848 1885 Танцюра А.В.

Для перечислений из-за рубежа:

Western Union or Money Gram

Paysend, Ria

Tantsiura Andrii

Odesa, Ukraine