Чи варто довіряти державі

Держави сучасного типу оформились остаточно після Вестфальського миру 1648 року. Відтоді почали існувати саме національні держави, такими як ми їх знаємо. Але кожен устрій, наскільки б він не був життєздатний, переживає кілька етапів існування: зародження, розвиток, становлення, пік, плато, стагнація та переродження. Принаймні так писав класик соціології Герберт Спенсер щодо систем соціальної взаємодії.

Коли ми уважно спостерігаємо за політичними подіями сучасності ми можемо віднайти певні закономірності. Брекзіт, події в іспанській Каталонії, стрімка домінація Китаю та Індії, а також демонстративні амбіції Росії показують нам, що історія світу на закінчилась, як писав Френсіс Фукуяма, і велика шахівниця, про яку писав уже Збігнєв Бзежинський уже має інший вигляд, ніж у 90-х роках.

Кожна держава виконує свої зобов’язання перед громадянами шляхом державних інституцій, які покликані виконувати свої завдання у конкретній галузі. Виходячи з цієї аксіоми, ми виводимо, що довіра громадян до державних інституцій є запорукою стабільного розвитку. В таких умовах, важливо, щоб довіра громадян до урядових інституцій була високою.

Чому це важливо?

Зниження довіри може призвести до зниження рівня дотримання норм і правил. Громадяни та бізнес також можуть стати більш несхильними до ризику, затримуючи інвестиції та інновації. Це також тягне за собою зменшення ринку праці, що є важливим для відновлення конкурентоспроможності та швидкого початку зростання. Таким чином завдання держави - виховувати довіру. Адже виховання довіри - це інвестиція в економічне та соціальне відновлення добробуту на майбутнього. Довіра є одночасно вкладом у реформи державного сектору - необхідна для здійснення реформ - і, водночас, результат реформ, як вони впливають на ставлення людей, а також організацій та рішень, що стосуються економічних та соціальних питань. Як наслідок, довіра громадян та бізнесу до влади є надзвичайно важливою для розвитку, ефективного та результативного формування політики. Інвестування в довіру повинно розглядається як виважений підхід до відновлення економічного зростання та посилення соціальної згуртованості, а також ознакою того, що уряди вивчають уроки криз.

Вірус COVID-19 чітко показав наскільки важливо, щоб громадяни довіряли своєму уряду, оскільки це дозволяє ефективніше боротись із пандемією. Як тільки вірус став головною темою кожного, з’явились теорії та навіть суспільні рухи, які ставили під сумнів існування загрози та закликали усіх опиратись системі охорони здоров’я. У таких випадках, держава має донести свою інформацію до громадян та забезпечити цим легітимність прийняття рішень.

У кожного своя історія

У країнах третього світу державні інституції є часто формальними ознаками наявності демократії у архітектурі керівників вождистського типу. Країни, у яких більшість влади сконцентрована у руках однієї людини, державні інституції всього-навсього є його інструментом втілення власної політики. Часто у таких країнах довіра до окремих інституцій показує довіру до самого вождя, який керує цими інституціями.

Повертаючись від історичної теорії в реальність, цікаво спостерігати за, так званими, перехідними країнами, які наразі здійснюють процес реформування державного механізму. Прикладом може слугувати Україна.

У 2014 році відбулась “Революція Гідності”, яка вигнала корумповану команду президента Віктора Януковича та почала посилену інтеграцію до Європейського Союзу. При цьому, через шість років після Революції, далеко не кожен українець відчуває позитивні зміни.

Проблем одразу декілька. В першу чергу, варто зазначити, що будь-яка країна, яка здійснювала перехід від соціалістичної моделі до капіталістичної моделі з ринковою економікою та демократичними інститутами, проходила тривалий та, часто, болісний шлях до бажаного результату. Польща, країни Прибалтики, Грузія та інші пострадянські країни у своїй історії пройшли складний шлях реформ. І саме створення дієвих інституцій було одним із ключів створення ефективної системи державного апарату, бенефіціарами якого є всі громадяни країни.

Особливості України

Як тільки Україна стала на шлях реформування, основною проблемою була корупція. Для боротьби з нею було запроваджено державні інституції, такі як Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство запобігання корупції, Державне бюро розслідувань, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Вищий антикорупційний суд, який займається справами лише за кримінальними статтями за корупційні зловживання тощо. Основною перепоною для їх ефективного функціонування виявилось намагання політичних еліт того часу, зокрема президента Порошенка, чинити тиск та здійснювати вплив, щоб їх діяльність не загрожувала його інтересам та інтересам наближених до нього осіб.

У цьому контексті важливо помітити наскільки відрізнається довіра громадян до державних інституцій в Європі та в Україні.

Наприкінці минулого року, соціологічна група “Центр Разумкова” проводила опитування населення щодо рівня довіри до соціальних інституцій, результати чого продемонстрували цікаві тенденції.

Серед державних та суспільних інститутів частіше довіра висловлюється до Збройних Сил України (їм довіряють 66% опитаних), Церкви (62%), Державної служби з надзвичайних ситуацій (60%), волонтерських організацій (60%), Державної прикордонної служби (55%), Голови міста (селища, села), в якому проживає респондент (54%), Національної гвардії України (52%), добровольчих батальйонів (52%), ради міста (селища, села), в якому проживає опитувана людина (50%).

Недовіра частіше висловлюється державному апарату (чиновникам) (не довіряють їм 79% опитаних), ЗМІ Росії (79%), Верховній Раді України (76%), судам (судовій системі загалом) (75%), Уряду України (75%), політичним партіям (73%), комерційним банкам (73%), Національному антикорупційному бюро України (НАБУ) (72,5%), Національному агентству з питань запобігання корупції (НАЗК) (71%), Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (70%), Вищому антикорупційному суду (70%), Прокуратурі (70%), Конституційному Суду України (65%), Національному банку України (64%), місцевим судам (63%), Верховному Суду (63%), Президенту України (60%), профспілкам (54%), національній поліції (53%), Службі безпеки України (51%).

Оцінюючи рівень довіри до політиків та громадських діячів, більшість респондентів висловлюють недовіру до всіх політиків, чиє прізвище було представлене в опитувальнику. Дещо частіше порівняно з іншими політиками довіра висловлюється президенту Зеленському (йому довіряють 33%, однак не довіряють — 62%) та голові парламенту Дмитру Разумкову (відповідно 30% і 57%).

Ці тенденції демонструють недовіру громадян не тільки до самих інституцій, а і до політичних еліт, які представляють інтереси народу.