АВАКОВ...

Уважно передивився інтерв'ю Арсена Авакова, яке взяла у нього Наталія Мосейчук. Дивився, відключивши емоції. Розуміючи усю неоднозначність Арсена Борисовича. І всю його впливовість. Переслухав інтерв'ю двічі. Намагаючись зрозуміти, що криється за фасадом цієї вольової, досвідченої і безумовно недурної людини.
З одного боку, Аваков – однозначно найбільш системний гравець на сьогоднішньому політичному Олімпі. Він був би ідеальним канцлером вибудуваної ДО нього республіки. Але він – не реформатор. Радше переконлива ілюстрація до прислів'я "Мафію (в нашому випадку – систему) не можна перемогти – її можна лише очолити".
То, як він глупо виглядав, коли – посилаючись на довідку, яку підготували йому підлеглі – стверджував, що саме присяжні ухвалювали рішення про продовження тримання Андрій Антоненко під вартою, чи про наявність у матеріалах справи експертизи, яка "правильно вказує зріст обвинувачених" – говорить, що система відформатувала Авакова, а не Аваков – систему. Коментарі міністра повністю підтвердили мій діангоз, що у правоохоронній системі все гаразд із м'язами, але серйозні проблеми з інтелектом.
Чи є за що поважати Авакова? Безумовно! Чи є АБ державником? В мене також це не викликає сумнівів. От тільки уявлення про те, якою має бути держава, в нас з ним суттєво відрізняються. Для нього дійсно "держава понад усе" (Deutschland über alles) – для мене державність має сенс, тільки якщо вона служить своїм громадянам. У своєму розумінні державництва Борисович – безумовний рудимент "совка", з усіма перевагами та недоліками останнього...
Але найцікавіше не це. Найцікавіше (і найбільш парадоксально) те, що Аваков є основним гарантом системи, в який він приречений бути вічним другим. Бо ця система сконструйована так, що очолювати її завжди буде тільки харизматичний лідер. І наскільки в Арсена Борисовича добре з системністю, настільки ж в нього погано з харизмою. По-суті, він сам охоронець тих червоних прапорців, в рамках яких він ніколи не стане першим в цій країні...
...«Ну, то таке»… Или - «сколько верёвочке ни виться…»