Запити на екстрадицію від східного сусіда ідуть врозріз усім конвенціям

Глобалізація сучасного світу суттєво спрощує пересування осіб між країнами Європи і не тільки. Нерідко це робиться й для ухилення від кримінальної відповідальності. За останні кілька років кількість екстрадиційних справ в Україні тільки зростає. Очевидно, що найближчим часом тенденція збережеться і супровід таких справ може стати звичною роботою для кримінальних адвокатів.
В свою чергу, до Міністерства Юстиції України вже не вперше надходять запити про екстрадицію осіб від Російської Федерації. Звісно, за умовами міжнародних домовленостей Україна зобов’язана затримувати та видавати осіб, які перебувають у розшуку. Однак, часом, запити від східного сусіда ідуть в розріз не лише з міжнародними конвенціями, але й здоровим глуздом.
Зараз я веду справу про екстрадицію громадянина Ізраїлю, якого Російська Федерація вимагає видати за звинуваченням у вчиненні тяжкого злочину проти життя та здоров’я. На території РФ у 2008 році Лодейнопільським федеральним міським судом Ленінградської області було винесено вирок проти клієнта за його відсутності, яким його засудили до 3 років позбавлення волі за нанесення тілесних ушкоджень. Як стверджує клієнт, подія відбулась ще у 2000-му році коли він оборонявся під час бійки на ґрунті прояву нетерпимості до єврейської нації, до якої він належить.
Справа знаходилась на розгляді Лодейнопільського Федерального міського суду Ленінградської області РФ, який у 2008 році засудив мого нинішнього клієнта до трьох років позбавлення волі. Після 20 років клієнта хочуть відправити за грати в Росію, хоча всі строки давності вже пройшли.
Мабуть, варто почати з того, що в липні 2019 року мій клієнт прибув в Україну та відразу був затриманий в аеропорту "Бориспіль". Причиною затримання була інформація від Інтерполу про міжнародний розшук громадянина за запитом Російської Федерації. Після затримання в Україні йому намагались обрати запобіжний захід, але суди відмовили в триманні під вартою іноземця.
Всього від моменту прибуття клієнта в Україну йому двічі намагалися обрати запобіжний захід, але щоразу було відмовлено судами у зв’язку із закінченням строків давності притягнення його до кримінальної відповідальності за українським законодавством. Третій запит надійшов у січні цього року, на підставі якого Міністерство Юстиції України дало доручення затримати мого клієнта за місцем постійного проживання у Вінницькій області. Як і попередні два запити, третій також був неправомірним, тому в результаті розгляду справи, суд відмовив прокуратурі у тимчасовому арешті клієнта на 40 діб.
Найцікавіше те, що мій клієнт ще з 2000 року постійно проживає на території Ізраїлю, є громадянином цієї країни та навіть не підозрював про існування кримінального провадження проти нього в Російській Федерації. Очевидно, що він був дуже здивований, коли на українському кордоні дізнався про своє перебування у міжнародному розшуку. Більше того, з моменту його затримання пройшло більше півтора року і за цей час РФ не надсилала запит про екстрадицію клієнта, хоча це регламентовано Європейською конвенцією 1957 року про видачу правопорушників. Лише після нашої спроби скасувати міжнародний розшук, Росіяни заворушились і надіслали запит про екстрадицію. Складається таке враження, що мій клієнт і не потрібен був Росіянам, але от насмілились оскаржити розшук Інтерполу, тому відбивайтесь тепер і від екстрадиції.
Клієнт фактично став заручником ситуації й протягом всього цього часу перебуває в Україні без права на повернення додому. Родина регулярно пересилає йому кошти на прожиття та витрати на суди, які фактично обмежують його конституційне право на повернення до країни свого походження. Всі ці півтора роки ми судилися з органами міграційної служби, які були зобов’язані здійснити його примусове видворення, оскільки у нього не було жодної законної підстави знаходитись на території України. На сьогодні у нього немає ні посвідки на постійне проживання постійне проживання, ні статусу біженця, нічого. Він фактично перебуває у підвішеному стані. Однак ми не здаємося та доведемо неможливість екстрадиції до Російської Федерації, адже це не просто елементарне прагнення відновити справедливість, але й бажання повернути людину додому до його родини.
Ситуація, яка склалась з клієнтом, демонструє серйозні протиріччя у правовому регулюванні механізмів забезпечення прав людини та виконання Україною міжнародних зобов’язань як члена Interpol та учасниці Європейської конвенції про видачу правопорушників. У таких випадках національний суверенітет має бути жорсткішим у протидії зловживанням своїх міжнародних зобов’язань антидемократичними країнами. Повинна бути створена відповідна національна права база, яка б захищала права людини у подібних випадках.
Зростаюча маса порушень правил Interpol країнами пострадянського табору не дозволяє розвиненим демократіям повністю довіряти системі розшуку міжнародної поліції.
Країни заходу і особливо США взагалі не визнають червону картку Interpol підставою для арешту, оскільки це суперечить Конституції США. Тому ця проблема є системною та потребує системних рішень та зміну існуючого сприйняття розшукових повідомлень Інтерполу.