Про мову.

Цікава розмова відбулася у студії «Романенко беседы» щодо української мови, в якій взяли участь Сергій Дацюк та сам автор програми.

Для мене мова вже давно не спосіб спілкування, я її сприймаю як соціально-політичне явище, яке відіграє роль якоря, що не дає рухатися нашому кораблю в жодному напрямку. І ця багатовікова проблема, з урахуванням подій останнього десятиріччя, вже остаточно роз’їдає мозок.

На жаль мова нами використовується лише тільки на повсякденному і політичному рівнях. Вона не бере участь в  духовному рості, утворюванні високотехнологічних проектів. Це правда і вона гірка.

Справедливе питання, а де ж наша? А наша мова взагалі не розвивається, тому в сухому залишку у соціальній площині ми маємо здебільше примітивний суржик і він, на жаль, сприймається, як нормальне явище.

В політичній площині ми маємо українську мову, як інструмент впливу на електорат і поділ суспільства на щирих і не щирих. Що завжди в нашій історії закінчується бунтами, кров’ю і війнами.

Коли я бачу як одні українці ображають інших, лише за те що ті знову прокинулися російськомовними, то я розумію що у такій України майбутнього нема від слова – взагалі. Не можна пінками загнати людей під українізацію - це факт з яким потрібно змиритися. Тільки повільно, з великою любов'ю і терпінням можна досягти того, щоб люди самі потягнулися до української мови.

Доречи, я сам почав більш менш стерпне розмовляти та писати українською десь у 18-му, але ж зробив так не тому, що це модно, а тому що я до цього прийшов сам. Розмовляю з україномовними українською, а російськомовними російською, тому що поважаю всіх.

Те що ми всі українці, незважаючи на те, як ми говоримо в житті, дуже жорстко довела нам війна. В окопах взагалі нема значення якою мовою ти говориш, головне що б ти був там де потрібно і надійно контролював свій сектор.

Тези Сергія Дацюка про те, що: неможливо швидко пробігти шлях українізації, потрібен лінгвістичний розвиток і збагачення мови, це те, про що взагалі не можна сперечатися. Згоден, що українізація - це великий обсяг роботи, що вона не обмежується тільки перекладом великих філософів, це ще й і потужна економіка, і заможні та щасливі українці.

Проте, з цим завданням можна впоратися тільки за підтримки держави. Це робота, яку не можна виконати без її участі, тому що це відповідальність держави. Але ж, все що робить держава сьогодні в цьому напрямку – це дійсно профанація.

Не зовсім погоджуюсь з С. Дацюком в тому, що персональними змінами у владі нічого не можна змінити. Можна, от тільки хто туди пустить тих, хто здатен змінювати.  А на питання де знайти людей, які володіють здатністю мислити не примітивно, відповідь на поверхні: як мінімум двох я щойно спостерігав в ефірі програми «Романенко беседы»))

Єдине, я б хотів трохи розширити горизонти, бо питання мови, зрадницької політики, вбитої економіки – є слідством. Причина ж в аморальній еліті, яка зараз формує порядок денний країни та ставить завдання владі.

Представники ж моральної, справжньої еліти знаходяться в загоні. Але ж у мене складається таке враження, що вони не особо то і хочуть звідти виходити. Мабуть, чекають, що народ порозумнішає і повернеться сам до них обличчям. Ні, не повернеться, народ потрібно виховувати й навчати. І хто це буде робити? О це і є питанням дня.

То, може настав час виходити з окопів воістину українській еліті, яку всі зачекалися? А це питання  до учасників розмови.

В колективній свідомості ми вже зробили аналіз подіям сторічної давнини, тому пославши якомога далі владу в 14-му, ми  самотужки стали на захист України. І як результат - план чергового мурав’йова не вдався. Це говорить про те, що ми вже дорослі, і як суспільство готові йти далі.

…А взагалі то такі дискусії повинні проходити на центральних каналах.