“Перехідне правосуддя” - "перехід" до громадянської війни в Україні?
Доповідь Українського інституту майбутнього
[Лонгрід]
Під час аналізу теми звільнення окупованих територій, важко уникнути того, що сьогодні Україні наполегливо пропонують імплементувати формат “правосуддя перехідного періоду” (синонімічно використовуються “перехідне правосуддя”, “транзитне правосуддя”).
Як сказав Вацлав Гавел у своїй промові на врученні Премії миру німецьких книгарів, “перед усіма важливими подіями реального світу і добрими, і страхітливими — обов'язково спершу розігруються прелюдії у сфері слів”.
Що вкладається в поняття “перехідне правосуддя”?
Часто можна зустріти пояснення, що “перехідне правосуддя — це сукупність судових і несудових процесів, котрі вирішують масштабні порушення прав людини, що сталися протягом військового конфлікту, це не лише робота правоохоронних органів або суворе правосуддя у його юридичному контексті, а й суспільні правила та норми, головна мета яких – не тільки встановлення фактичного сталого миру, а й правила, за якими люди житимуть після завершення збройного конфлікту”.
Елементами “перехідного правосуддя” зазвичай називають: в умовах корумпованої судової системи — офіційне й публічне проголошення правди про перебіг подій збройного конфлікту, про роль політичного, військового керівництва держави, правоохоронних органів та судової влади; офіційне й публічне визнання жертв задля їх психологічного відновлення; прощення злочинців; амністія; відшкодування шкоди жертвам збройного конфлікту; притягнення осіб, винних у вчиненні тяжких злочинів, до відповідальності; заходи для унеможливлення повторення збройного конфлікту.
“Комісії правди”, які були застосовані в багатьох країнах на африканському і південноамериканському континентах (наприклад, у Конго, Перу, Індонезії, Ліберії, Гані, Гренаді, Чилі, Південно-Африканській Республіці) називають основним елементом “перехідного правосуддя” та актом “національного примирення”.
Чи здатні несудові та неправові процедури “виправити масштабні порушення прав людини”?
Найбільш ефективною прихильники формату “перехідного правосуддя” називають Комісію “перехідного правосуддя”, що діяла в Південно-Африканській Республіці з 1995 по 2002 роки після 46 років апартеїду.
Тому більш детально зупинимося на даному кейсі “перехідного правосуддя” .
Роботи “Комісії правди” як політико-правового процесу, який передбачав використання в тому числі неправових заходів для встановлення істини, полягала у встановленні індивідів, що скоїли під час збройного конфлікту діяння, які мали ознаки злочинів, реалізації “правосуддя” щодо таких осіб, встановлювання розміру компенсацій моральних та матеріальних збитків. Метою амністії як складової “перехідного правосуддя” було примусити скоївших вказані діяння (через страх судового переслідування) оприлюднити інформацію про це й таким чином публічно затаврувати їх, адже з печаткою злочинця їм доведеться існувати до кінця своїх днів.
Достатньо було визнати провину й надати достатні аргументи політичної вмотивованості скоєних убивств, катувань, незаконних ув'язнень політичними мотивами — й амністія була забезпечена без задоволення моральної потреби жертв злочинів навіть почути слова вибачення чи каяття.
Такий підхід викликає закономірний подив, адже прощення тих, що скоїли тяжкі злочини, ніколи не є дорогою до злагоди, що й показують сьогоднішні події в ПАР (та в інших місцях, де були аналогічні спроби).
Яким чином “перехідне правосуддя” задовільняє жертв шляхом публічного їх вислуховування, якщо злочинця очікувала амністія не те що без покарання, а навіть без вибачення й покаяння?
Навіть з точки зору моральної компенсації, такий підхід не міг очікувати на моральну згоду жертв.
Чому архіви щодо роботи “Комісії правди та примирення” в Південно-Африканській Республіці є закритими для істориків?
Наголосимо ще раз: найбільш вдалим декларується застосування процедури “перехідного правосуддя” в ПАР, перше слухання якого відбувалося під слоганом “Вилікуємо наше минуле”. Якщо це так, то постає питання: чому в цьому процесі майже не були задіяні фахові історики, тим паче незалежні, і чому архіви з матеріалами роботи “Комісії правди та примирення” недоступні для істориків? Хто, як не історики, мали би зіграти ключову роль у дослідженні трагічних минулих подій, поясненні цих подій та їх причин?
Чому цей процес був відданий на відкуп міжнародним організаціям, які в кінцевому результаті не несуть відповідальності за наслідки реалізації процедури “перехідного правосуддя”?
Саме за таких обставин, не будучи залученими до самого процесу роботи Комісії і не маючи доступу до архівів після закінчення роботи Комісії, історики світу намагалися дати відповідь на питання “Вдалося Комісії правди та примирення помирити громадян ПАР?”
Рафаель Фербуйст, історик з бельгійського університету Гента, проаналізував дослідження істориків на тему роботи Комісії правди та примирення в ПАР і дійшов до висновку: серед істориків трапляються поодинокі, хто позитивно освітлює роботу Комісію, але переважна більшість одностайна в своєму критичному вердикті щодо епістемологічного, етичного, методологічного та змістовного критеріїв у роботі Комісії, а також у наголошенні на небезпечних наслідках “перехідного правосуддя” в постапартеїдний період.
Результатом роботи “перехідного правосуддя” стали небезпечні інтерпретації історії боротьби південноафриканського народу проти апартеїду.
Особливе занепокоєння істориків викликав підхід Комісії віднайти “правду” не на основі справедливості й передбачуваності, а на основі моралі, що є особистою категорією, але не є категорією, якою оперує держава.
Концепція “моральної правди” замість правової концепції “істини і справедливості”у форматі “перехідного правосуддя”
Закони держав древніх часів майже ніяк не корелювали з мораллю. Але європейське природне право в його греко-римській традиції базує закон на прийнятому в даному суспільстві моральному підґрунті. У сучасній суспільній уяві закон і мораль поєднуються таким чином, що закон для того й існує, щоб підтримувати й пропагувати моральність членів суспільства і захищати моральні засади громади. Спробуйте насадити громаді закон, який не відповідає моральним переконанням його членів — цей закон буде не дієздатним. Якби мораль дозволяла людству прощати злочинців, то держави вже б давно позбавилися б пенітенціарної системи.
Підміняти закон мораллю недопустимо, адже “мораль” тим не менш залишається суспільною оцінкою вчинків індивіда, за яке ніхто в суспільстві не правомочний карати порушника норм моралі — окрім, як осудом, - а держава оперує категорією “права” і лише держава компетентна карати, включно з позбавленням волі, стягувати відшкодування збитків жертві правопорушення.
У нашому випадку, відповідно до статті 3 Конституції України, “утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”.
Ураховуючи вищенаведене, слід звернути увагу на висновок істориків щодо наслідків “перехідного правосуддя” в ПАР, результатом якого стало плекання відчуття обурення й роздратованості з боку жертв, коли злочинці не понесли покарання в результаті амністії.
Реабілітація після травматичного досвіду не може бути відірвана від локального соціокультурного контексту та особливостей національної соціопсихології та має надаватися фаховими психотерапевтами, а не заміщатися квазітерапевтичними актами у вигляді публічних слухань.
Заслуговує на увагу застереження фахівця з міжнародного гуманітарного права Присцилли Хайнер щодо того факта, що переживання травматичного досвіду є культурнозалежним і не можна нав'язувати будь-який “масовий” підхід у переживанні травми на рівні нації без урахування власної соціокультурної традиції, вирішальним має бути місцевий контекст.
Дослідження психологами форм здійснення “перехідного правосуддя” демонструє, що головне задеклароване завдання “перехідного правосуддя” - дати виговоритися жертвам публічно, яке ніби повинно привести до моральної компенсації жертвам за їхні страждання, не приносить обіцяного терапевтичного ефекту, адже у форматі “перехідного правосуддя” кожній жертві відводиться бодай кілька хвилин на публічну розповідь, що більше походить на участь у шоу, і в подальшому жертви та свідки не отримують ніякої психологічної підтримки.
Такий підхід суперечить медичній практиці, згідно з якою надати жертві травматичного досвіду можливість його пережити є реальним лише в клінічних умовах протягом довготривалого часу, коли жертва має можливість висловлювати свої посттравматичні переживання не суспільству загалом, а фаховому психотерапевту в процесі глибокої і кропіткої роботи з ним.
Наслідки “перехідного правосуддя” в ПАР
Які ж наслідки роботи Комісії правди та примирення, у складі якої працювало триста фахівців, бюджет якої складав 18 мільйонів доларів на рік, робота якої супроводжувалася масивним медіа-супроводом і яка була наділена широким спектром делегованих правоохоронних повноважень: від виклику на допит свідків, збирання доказів до обшуків житла.
Під час розгляду звіту Комісії правди та примирення в Парламенті ПАР, віце-президент ПАР Табо Мбекі оголосив, що звіт Комісії лише криміналізував боротьбу народу ПАР за визволення, що призвело до неухвалення Парламентом рекомендацій Комісії.
Опитування, проведені в ПАР у 2015 році, показують зростаюче незадоволення населення розвитком країни: 64% населення впевнені, що країна рухається в неправильному напрямку (проти 46% у 2011 році), удвоє погіршився показник негативного сприйняття економічного становища країни порівняно з 2004 роком — роком завершення роботи Комісії “перехідного правосуддя” - і склав більше 50% опитаних, а це означає, що сподівання людей не здійснилися. Взагалі це опитування продемонструвало, що, якщо під час роботи Комісії і ще два роки по завершенню її роботи, громадяни ПАР перебували в оптимістичному настрої щодо майбутнього країни, то з 2006 року і по сьогодні незадоволення зростає.
Шокуючим є те, що чверть респондентів вважають, що з часів апартеїду 1994 року нічого не змінилося, а 38% - що стало лише гірше, ніж за часів апартеїду. Невтішні результати.
Чому "перехідне правосуддя" — не для України
Усі країни, в яких було запроваджене “перехідне правосуддя”, знаходилися в стані громадянської війни або її завершили. Як було вказано раніше, у Рекомендаціях ООН “перехідне правосуддя” - для внутрішніх конфліктів.
По-перше, як уже неодноразово зауважувалось, в Україні відсутній громадянський конфлікт, громадянська війна, а має місце агресивна війна, яку розв'язала та веде проти України РФ.
По-друге, Україна сама здатна вести розслідування та притягати до відповідальності за злочини у зв'язку з війною. Тільки на тимчасово окупованій території Луганської області упродовж 2020 року зареєстровано 20 кримінальних проваджень за фактами порушення законів та звичаїв війни. Судом визнано винними в порушенні законів та звичаїв війни та засуджено 4 осіб до строків від 10 років до 10,5 років позбавлення волі.
По-третє, не доречно і не логічно пропонувати Україні брати за взірець будь-які історичні кейси, які, є невдалими та не відповідають принципу аналогії.
Брати за взірець кейси з громадянською війною протирічить наявній ситуації в Україні, яка має зовнішню збройну агресію, і автоматично означає лити воду на млин російської пропаганди, яка транслює “методички” про “наявність в Україні внутрішнього конфлікту та визвольної боротьби Донбасу за незалежність від київської хунти”.
Отже, враховуючи, що інструменти “перехідного правосуддя” пропонується застосовувати там, де наявний громадянський конфлікт, де констатується наявність корумпованого керівництва держави, корумпованих правоохоронних органів та корумпованої і не незалежної судової влади, де карні органи не хочуть чи не можуть розслідувати скоєні в умовах громадянського протистояння злочини, за наявності держави-агресора, що окупувала наші землі, напрошується питання: чи не заганяють нас автоматично в парадигму “громадянської війни”, що, в тому числі, транслюється ворогом, сором'язливо “забуваючи” про наявність зовнішньої агресії “ихтамнетов” і про те, що “актом внутрішнього примирення” окупанта не виженеш і окуповані землі не звільниш?
З юридичної точки зору, Україна не несе відповідальності за війну, розв'язану РФ, а, наприклад, грошова допомога і грошова компенсація особам, постраждалим унаслідок війни з боку України має бути компенсована винним у розв'язання війни проти нашої країни — державою-агресором.
У разі ж імплементаціі “перехідного правосуддя” вся відповідальність за трагічні події на Донбасі і провина за війну буде фактично покладена на Україну.
Держава, яка адаптує в себе “перехідне правосуддя”, автоматично розписується в тому, що вона недодержава, що її політичне, воєнне керівництво, правоохоронні та судові органи недієздатні, що така держава неспроможна захистити безпекові, правоохоронні, майнові права своїх громадян, а насамперед — право на життя і здоров'я.
Юридичний компонент “перехідного правосуддя” і його відповідності принципам права
До найважливіших ознак кримінального покарання за злочин можна віднести те, що воно є заходом примусу, застосовується від імені держави, система і види покарань чітко визначені в законі, покарання застосовується лише за вироком суду та тільки до особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину, полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
Імплементація формату “перехідного правосуддя” порушить суспільний договір, Конституцію, втрутившись у роботу національних правоохоронної та судової систем, адже держава має виключне право на переслідування і засудження злочинців.
Відповідно до Конституції України (стаття 124), “правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається”. Аналогічна норма — в статті 5 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
Викликають великий сумнів відповідність концепції “перехідного правосуддя” вимогам щодо “розгляду судової справи компетентним, незалежним, безстороннім і ефективним судом з дотриманням розумних строків та вимог щодо справедливості”. А це, як ми пам'ятаємо, ключові вимоги Загальної декларації прав людини та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а, вони — базові умові нашої Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. У всіх цих угодах Україна є стороною, а їх умови зобов'язалась виконувати та забезпечувати.
Чи готові ми запроваджувати в себе формат “перехідного правосуддя”, що не відповідає не тільки змісту Угоди про асоціацію, а й умовам базових міжнародних угод щодо прав людини?
Апологети “перехідного правосуддя” не приховують, що головне завдання реалізації “перехідного правосуддя” не відновлення справедливості, а морально-політичне визначення винних та увага до жертв, яка ніби дає можливість з'ясувати “правду”, а точніше, характер і причини трагічних подій. У цьому світлі нав'язування Україні імплементувати “перехідне правосуддя” більш ніж сумнівне, адже причина нинішньої війни відома — збройна агресія РФ проти України.
Для відновлення справедливості Україна має всі можливості реалізувати і кримінальне переслідування, і люстрацію, і компенсації жертвам, і реприватизацію, і реабілітацію жертв.
Прихильники “перехідного правосуддя” фактично підтверджують, що “правда” як мета процедури “перехідного правосуддя” необхідна задля того, щоб шляхом допитів жертв та свідків з'ясувати інформацію, яка під час війни є засекреченою для загалу, в тому числі, які накази віддавало керівництво держави та її збройних сил і силових структур, а також правомірність цих наказів та рішень судової влади.
Нагадаємо, що під час війни діє таке поняття як імунітет комбатантів, і тільки злочинний наказ тягне за собою відповідальність як тих, хто давав злочинний наказ, так і тих, хто його виконував.
Згадуючи результати Комісії правди і примирення в ПАР, не хотілося б, щоб результатом роботи подібного квазісудового органу в Україні стала криміналізація спротиву українського народу проти антинародного режиму та проти війни й колонізації з боку РФ.
Незважаючи на те, що агресивна війна, розв'язана РФ проти Україна, ще не завершена, а окуповані РФ території України ще не звільнені, нам треба зараз думати про їх деокупацію та про те, як ми будемо далі жити з нашими громадянами, які жили на цих територіях під час окупації.
На нашу думку, недопустимою є як пропозиції всіх і все забути та пробачити, так і оголосити зрадниками та колоборантами всіх, хто був змушений виживати під ворогом.
Як відповідальність, так і амністія, повинні застосовуватися виключно індивідуально та тільки відповідно до Конституції України та українських законів.
Не треба остаточно знищувати Конституцію та державу тільки тому, що ми або не вміли використовувати інструменти, які вони давали, або вони не достатньо ефективно служать нашим реаліям. Якщо це так, треба їх змінювати, а не руйнувати.
Інакше ми ризикуємо піти шляхом не просто остаточного беззаконня.
В наших умовах, умовах збройної агресії з боку РФ, це шлях до справжньої громадянської війни в Україні, що є неприпустимим.
