Чи потрібні професіонали в управлінні охороною здоров’я?
Передивляючись старі архіви, натрапив на відео 17-річної давнини. Коли я, такий молодий, виступаю на світовому конгресі з підсумків пандемії SARS. На пленарній сесії (для тих друзів, хто не з науки – це коли виступ перед всіма слухачами, у великій залі).
Бути допущеним науковим комітетом - рідкісна честь, як для молодого медичного дослідника… Навіть для немолодих – це часто пік їх кар’єри. І хоч це був не перший рік моїх зусиль у науці - безумовно, вся слава повинна належати вчителям. Які передали мені знання і запалили вогонь…
…Я і не очікував, перед яким вибором поставить мене це запрошення. Виявився наймолодшим, і єдиним зі Східної Європи інфекціоністом. Опинився серед своїх героїв. Першовідкривачів рецепторів, геномної послідовності, ліків-кандидатів до нового коронавірусу. Спілкувався з лідерами карантинної зони в Торонто і перших в світі лікарень. Обговорював з першопрохідцями як розслідували контакти в легендарних Amoy Gardens – першому місці з доказами повітряного шляху зараження.
…І з усіма цими людьми почали будуватися стосунки. На кава-брейках, коктейлях, неформальних екскурсіях і чопорних гала-вечерях. І в усіх них було якесь ставлення до країн колишнього Радянського Союзу. Хтось вважав, що в нас вигідно робити науку: «як трактор – дешево і потужно». Хтось співчував низькому рівню життя.
Однак всі – питали: що в мене далі по кар’єрі?..
Ух, і який же я тоді був наївний… Пригадую це з посмішкою.
Я щиро вірив, що наші негаразди – від відсутності стратегій. Від недостатності знань – як привести в медицину і науку гроші. Від нестачі менеджерських навичок – як при всіх талантах і працелюбності нашої нації – дати собі раду.
Думав, коли привезу це назад додому – з численних стажувань, курсів і шкіл – розвиток перестане оминати нашу країну. Вдасться збудувати соціальні інститути. Завезти обладнання, навчити новим практикам. Що достатньо бачити мету, робити свою справу і ігнорувати людей, які наживаються на імітації змінотворчих процесів.
…Мене ще багато років запрошували переїхати професори, з якими подружився на тому конгресі. А потім – ті, яких зустрів на наступних і наступних навчаннях. З роками – писали все рідше. Але кожного разу - тільки в нас революція, війна чи гучний вандалізм…
А я все повторював: нам не вистачає знань і навичок. І все буде добре. Треба тільки більше зусиль, і добру стратегію під кожну проблему.
І писав би це далі. Якби подання на Голову Нац. служби здоров’я не було вже дев’ятим моїм конкурсом на державну посаду…
Ех, і який же я тоді був наївний…
Пригадую це з посмішкою…
