Якщо по НАТО знову ні? Що тоді?

Майже двадцять років, від будь-якої влади ми чуємо про нашу готовність до вступу в НАТО. Ми чуємо, про те, як чекає на нас Альянс, як всі тільки і мріють про наше членство в цій організації. На справді ж, всі ці роки Україна стоїть під дверима НАТО і принизливо вимолює собі місце серед інших країн, а їй лише виказують щиру стурбованість.

Чим Україна не така, як інші? Вже Болгарія є членом НАТО, та що там Болгарія, Албанія і та з 2009 року є повноправним членом Альянсу. Що відбувається? Бо, як тільки доходить справа до ПДЧ, одразу ж з’являється безліч причин по яких ми не можемо навіть дивитися в його бік. І знову ми опускаємо свою голову додолу та продовжуємо мовчки, сам на сам битися з Росією та її п’ятою колоною всередині країни.

Настав час бути принциповими та конкретними, настав час для питання: чи насправді нас чекають в НАТО? Чи не є це, якоюсь незрозумілою для нас грою? Скажу відверто: після позитивного вирішення для Росії питання по Північному потоку-2, мене вже тяжко чимось здивувати.

Потрібно зрозуміти, що наша безпека – це тільки наша проблема. Україна не повинна стояти на колінах і благати про членство в НАТО. І, якщо в НАТО ще не вирішили, потрібні ми їм чи ні, то нескінченно чекати на запрошення, собі дорожче.

Від влади народ чекає твердості та рішучості, а не загравання з геополітичними гравцями, і в цьому сенсі слова Президента В. Зеленського, як ніколи на часі та актуальні:

«Я думаю, що якщо нас вітають в НАТО, якщо вони дійсно хочуть бачити нас в рядах своїх членів, то немає сенсу дивитися в бінокль, в якесь далеке майбутнє і його обговорювати. …Зараз ми в небезпеці, зараз на кону наша незалежність, і саме зараз нам потрібна допомога».

Нарешті традиційне боязливе бекання, з боку минулих президентів змінилося, хай і не на рик лева, але ж це вже точно не принизливе загравання зі всіма разом. Слова В. Зеленського виглядають серйозною заявою від держави, яка себе поважає і знає чого вона хоче.

На порядку денному знову питання, стосовно отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, знову чекаємо на саміт Альянсу, який відбудеться у Брюсселі в цьому році. Проте, існують політичні чинники, які можуть блокувати це важливе рішення. Ні для кого не секрет, що центром політичного блокування України, в питанні НАТО, є деякі наші європейські «друзі», для яких дружба з Путіним є важливіше за демократію і міжнародне право. Наприклад, Брюно Лете - експерт з питань безпеки та оборони Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів, висловив серйозне застереження щодо розвитку поглядів Німеччини на питання надання Україні ПДЧ.

В умовах війни з Росією і загрози поширення мордора на інші території, Україна повинна розробити план дій на випадок, якщо наші європейські «друзі» знову заблокують рішення про отримання нами ПДЧ.

Цей план повинен враховувати два головних напрямки в процесі його реалізації:

1) Край необхідно підіймати питання про зобов’язання підписантів Будапештського меморандуму і від цих зобов’язань відбудовувати свій, український порядок денний на міжнародній арені. Стратегія вже є, вона презентована, автор Павло Жовниренко. Видумувати нічого не потрібно.

2) Не чекати наступного саміту Альянсу, в надії отримання ПДЧ. Натомість розвернути нашу дипломатію в бік розробки та підписання міжнародних договорів про економічне і військове співробітництво з країнами, які вже зараз нас підтримують. В першу чергу це стосується: США, Великобританії, Канади, Польщі та інших.

Ці заходи звільнять нас від принизливого стояння під дверима НАТО, нададуть нам оперативних можливостей в реагуванні на будь-які загрози, з боку Росії. І головне в такому разі ми зробимо великий стрибок в бік суб’єктності України в міжнародній політиці. А де хто, просто буде змушеним рахуватися з нашою думкою і тут йдеться не тільки про Росію, а більшою мірою про наших європейських «друзів».  

...Ми вже увійшли в річку, тепер потрібно плити.