"ОСТРІВ СВОБОДИ" У ВОГНІ: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НА КУБІ?

На Кубі спалахнули масові акції протесту. Вперше за 60 років вони охопили не тільки столицю, а й весь острів. З соціального бунту демонстрації відразу переросли в протест проти режиму.

Влада частково повернула контроль над ситуацією, але осередки невдоволення тліють. Не виключено, що це тільки перша хвиля і попереду ще кілька масових виступів.

НОВІ ЕКОНОМІЧНІ ПОЛІТИКИ 

Під час моєї подорожі на Кубу п'ять років тому я звернув увагу на напругу, яка буквально відчувалася на вулицях. Люди виживали, як могли.

Я далекий від огульної критики режиму.

У той час острів починав відкриватися. На Кубу заходив іспанський та канадський бізнес, китайці розгортали виробництво. Кубинці виношували плани реанімувати  виробництво цукру, колапс якого стався у 1990-му.

Рауль Кастро здавався цілком здатним реалізувати транзит влади. Система спрацьовувала, а силові структури контролювали дисидентів.
Але у повітрі Гавани та інших міст, в яких я побував, вже відчувався запах грози.

У чому це проявлялося?

Взяти хоча б настрої в навколотуристичному секторі. Торговці сигарами, турагенти, обслуга готелів, таксисти, бармени, вільні художники, журналісти та студенти – всі як один говорили, що влада гальмує зміни. Що якщо не буде змін - вони вийдуть протестувати. П'ять років тому це здавалося бравадою, "диванним протестом". Але втома накопичувалася.

Справа в тому, що партійний держкапіталізм, який зберігався на Кубі після відходу братів Кастро, не пропонував новому поколінню кубинців ніякого майбутнього. Якщо ти не з партноменклатури, не з "революційних династій", не з силовиків – тобі нічого не світить. У тебе немає перспективи на Кубі.

Куба - країна з позитивною демографією. Чисельність працездатного населення більш ніж удвічі перевищує чисельність населення непрацездатного віку. Таке співвідношення має створювати відносно низьке соціальне навантаження для суспільства. Однак соціальні ліфти істотно гальмують.

Останні кілька років перед коронавірусом кубинське керівництво докладало титанічних зусиль для збільшення потоку туристів на острів. Один мій знайомий турагент із Гавани стверджував, що вся економіка країни працює тільки на валютних туристів. У підсумку провисли інші сектори. Багато хто пам'ятає дефіцит пального наприкінці 2019 року, коли на місцевих АЗС шикувалися багатогодинні черги.

У топку кризи йшли і американські санкції проти Гавани. Блокада не давала про себе забути.

Потім стався локдаун. У липні 2020 року віце-прем'єр і глава Мінекономіки Куби Алехандро Хіль Фернандес відверто заявив, що "через пандемію коронавірусу ми опинилися у вкрай непростій ситуації. Чотири місяці ми фактично не отримуємо валютні доходи від туризму. Через це ми були змушені розробити стратегію відновлення економіки".

Уряд почав експериментувати. Розширилася мережа валютних магазинів. Якщо раніше за валюту на Кубі у спеціальних державних магазинах продавали побутову техніку і автозапчастини (цей пілотний проект запустили з початку 2020 року), то з середини минулого року почали з'являтися валютні продуктові крамниці. Природно, що такого роду бізнес пов'язаний з силовиками або партноменклатурою і нових робочих місць не створював.

Кубинська влада вирішила скасувати 10-відсоткове мито на будь-які операції з доларами США. Але Вашингтон ввів заборону на перекази - тепер можна перевести тільки 1 тис дол раз на три місяці.

Одним із пріоритетів нової економічної політики названо виробництво продовольства. Йдеться про цілий комплекс заходів, таких як надання приватним виробникам права самим імпортувати через держструктури необхідну їм сировину. Дозволили створювати невеликі підприємства, причому як державні, так і приватні. Зрозуміло, під наглядом силовиків. Станом на початок 2021 року приватним підприємництвом були зайняті близько 600 тисяч з 11,33 млн жителів. Все за "кришування" людей у погонах.

Однак, падіння економіки Куби у 2020 році становило 11% через санкції США і вплив пандемії COVID-19.

Виявилося, що всі ці "нові економічні політики" не  дозволяють покрити продовольчий дефіцит. Грошей катастрофічно бракувало. Почалося невдоволення навіть в армії.

У січні 2021 року на Кубі почалася масштабна грошова реформа, мета якої - усунути систему з паралельним обігом двох офіційних валют і прив'язати кубинський песо до єдиного курсу. Але замість стабілізації валюти - нова криза.

6 лютого міністр праці та соціального забезпечення Марта Елена Фейто Кабрера заявила, що список видів діяльності, дозволених для приватного сектора, розширеять з 127 до 2000 позицій. Куба закликала до себе великих інвесторів і вимагала від США скасувати санкції. Президент республіки Мігель Діас-Канель натякав на поглиблення демократії... але криза випереджала всі найсміливіші ініціативи Гавани.

До липня 2021 року ситуація на Кубі стала критичною. Через дефіцит товарів і збої поставок виникли довгі черги, в яких кубинцям доводиться стояти, щоб купити найнеобхідніші товари, такі як олію, мило або курку. З травня почастішали відключення електрики.

В аптеках і лікарнях виник дефіцит основних ліків, а в багатьох провінціях почали продавати гарбузовий хліб через брак пшеничного борошна.
У червні уряд вирішив тимчасово припинити прийом у банках країни готівкових вкладів у доларах, основній валюті, яку деякі кубинці отримують як грошові перекази з-за кордону.

Все це на тлі відсутності вакцин і зростання смертей від COVID-19.

10 липня 2021 року в країні зареєстровано рекордну кількість нових випадків ковіду - 6923, за день померли 47 пацієнтів із коронавірусом. Всього в країні вакциновано 1,7 млн осіб з 11,2 мільйона її жителів. Переважно це партійці, військові, силовики і члени їх сімей. І це на тлі заяв Гавани про створення власної вакцини від коронавірусу - Abdala.

Не можна сказати, що увесь час правління Компартії на Кубі не було масових протестів.

Зараз багато хто звертається до досвіду бунту 5 серпня 1994 року в Гавані – "повстання Maleconazo". Тоді вечірнє гуляння стихійно переросло в антиурядову демонстрацію з дуже схожої причини. Кубинцям нічого було їсти.

Після розвалу соцтабору економіка острова впала. Як і сьогодні, в 1994 році лунали гасла: ¡Cuba sí, Castro no! - "Куба - так, Кастро - ні!"(перефразоване "Куба - так, янкі - ні!"), ¡Libertad, libertad! - "Свобода! Свобода!". Почалися погроми готелів (призначених для іноземних туристів) і валютних магазинів. Сталося кілька нападів на поліцейських.

Були й інші виступи проти режиму. Здебільшого це були невеликі акції, пікети, стихійні мітинги, погроми крамниць. Здебільшого виступи мали соціальний характер. Але політика завжди має значення.

11 липня 2021 року акції протесту почалися не в Гавані, а в 30 км на південь від столиці – в місті Сан-Антоніо-де-лос-Баньос і в Пальма-Соріано, в провінції Сантьяго-де-Куба.

Протести були на Малеконі в Гавані, в Сантьяго, Санта-Кларі, Сьего-де-Авіла, Камагуей, Баямо, Гуантанамо, Сан-Хосе-де-лас-Лахас, Ольгін, Карденас. На відміну від 1994 року, люди швидко самоорганізовувалися через соцмережі.

За різними оцінками, мова йде про десятки тисяч учасників. Зафіксовані сутички з поліцією, сотні заарештованих. У мережі гуляє ролик, де видно, як протестувальники закидають камінням поліцейську машину. Демонстранти громили магазини, підпалювали машини і нападали на будинки еліти. Про потерпілих говорити поки складно.

Президент Куби Мігель Діас-Канель вирішив повторити подвиг Фіделя Кастро 1994 року під час "повстання Maleconazo".

Нагадаємо, що тоді Фідель особисто з'явився на місці подій, куди вже організовано стягувалися прихильники влади, і виступив там. Зокрема, він пообіцяв, що всі охочі залишити Кубу, отримають таку можливість, і свого слова дотримав (у серпні 1994 року понад 30 тисяч кубинців залишили країну. 9 вересня укладено кубино-американську угоду про контрольовану міграцію). Кастро проводжали не камінням, а вигуками ¡Viva Fidel!.

Мігель Діас-Канель також особисто з'явився в Сан-Антоніо-де-лос-Баньос. Але харизми і авторитету чинного президента виявилося недостатньо. Як пишуть "злі язики", глава Куби не виходив із "зони комфорту" в оточенні своїх охоронців і з масами не зустрічався.

Замість цього кубинське керівництво мобілізувало партструктури. Відбулися масові проурядові маніфестації і мітинги, де вже сам Діас-Канель вправлявся в красномовстві, яким славився Фідель.

У 1994 році порядок на вулицях наводила поліція за підтримки "народних дружин", озброєних металевими палицями. Щось схоже на наших "тітушок" зразка 2014 року. Цього разу уряду Куби довелося запровадити надзвичайний стан, залучити військових і посилених спецназівців.

Та й у визначенні ворогів нове посткастрівське керівництво Куби не проявило оригінальності. Як майже 30 років тому - "за протестом стояли янки".

Режим, без сумніву, має ресурс міцності.

По-перше, це правляча еліта, яка розглядає падіння режиму як загрозу власному становищу. Це ті самі 1 млн з 11,2 млн кубинців, які мають долари і владу. І ці гроші, і вплив у разі краху Компартії внаслідок бунту вони ризикують втратити. Сюди ще можна віднести 2 млн бюджетників - консерваторів, для яких будь-яка дестабілізація гірше за голодну стабільність.

По-друге, допомога Китаю і Росії, які не зацікавлені в колапсі "форпосту соціалізму" в Латинській Америці під боком у США. Пекін і Москва однозначно дають зрозуміти, що нададуть посильну допомогу режиму. Не безкоштовно, а за деякі послуги. Китай давно хотів поконкурувати з іспанським бізнесом на північному узбережжі острова.

По-третє, опозиція на Кубі являє собою сумне видовище. Це різні напівпідпільні групи, правозахисники, студентські ініціативи, комітети соціального опору... Там немає ні позитивної програми, ні відомих лідерів, ні самоорганізованих організацій. А головне - мало солідарності.

Не допомагають внутрішньокубинським опозиціонерам і політичні емігранти. Все, на що вистачило лідера Асамблеї кубинського опору Орландо Гутьєрреса, - це попросити уряд США очолити міжнародну інтервенцію, щоб "не допустити, щоб протестувальники стали "жертвами кровопролиття".
Однак було б помилкою вважати, що режиму вдалося впоратися з проблемою і протест придушений. Навпаки.

На відміну від 1994 року, коли Кастро випустив з країни найбільш "гарячих" незадоволених, у 2021 році нової хвилі міграції не буде. У Мігеля Діас-Канеля немає простого витонченого рішення, як спустити пар.

Усі способи вирішити продовольчу кризу або забезпечити безперебійну роботу електромереж, знайти додаткову партію вакцин (або зробити свою) не спрацюють. Вони вже запізнілі. Тим більше, що, крім вакцини, ЦК Компартії і запропонувати нічого.

Артуро Лопес-Леві з Університету штату Техас Ріо-Гранде якось сказав, що "на Кубі є традиція – на чолі держави повинна стояти сильна людина. А Діас-Канель виглядає слабшим". З відходом Кастро будь-хто, хто б не очолив Кубу, буде тільки слабшим.

Кубинське суспільство перебуває у першій стадії революційного процесу. Поки що це просто голодний бунт від безнадії. Другий захід, найімовірніше, закінчиться політичними поступками у вигляді скасування надмірного корупційного нагляду над бізнесом. А ось третя хвиля протестів або призведе до "закручування гайок" (повернення влади військовим), або до знесення режиму.

У будь-якому випадку Куба буде вже не та…