З ким ми маємо примиритися?
Я пишу цей текст в день, коли сім років тому в Донецьку був застрелений 16-річний школяр із Краматорська Степан Чубенко. Бойовикам не сподобалася… жовто-блакитна стрічка на його рюкзаку. Тоді, коли суспільство активно готують до думки, що нам потрібно примиритися, я хочу почути відповідь на запитання: а кого має пробачити мама Стьопи? І як вона має це зробити? І чи зможе. Так само, як не розумію, кому має потиснути руку Володимир Голоднюк, який закрив очі своєму 18-річному сину, вбитому на Інститутській у лютому 2014 року. Стрільці, що проходять у справі, втекли в Росію, як і ті, хто давав наказ розстрілювати беззбройних людей. Вони мають повернутися, а ми їх прийняти? Чи може Ірина Довгань має зайти у свій будинок в Ясинуватій і гречно привітати родину вузькоглазого ватажка, який на її спальні зачав чергову дитину, дістав з горища речі Іриних онуків і дозволив собі вдягати своїх дітей у них, вирубав сад її екзотичних дерев та знищив викоханий город? Як собі це уявити?
Про всі ці можливі ситуації під час уявного примирення я думала, переглядаючи дві частини проєкту "Розділені". Одна розповідала про те, як шляхи співіснування шукала Ірландія після кривавих подій, які відбувалися аж у 60-х роках минулого сторіччя. Друга – про Кіпр, частину якого окуповано Туреччиною. Намагання політиків, людські долі, страшні вбивства, пошуки родичів, втрата дому, – все це є в кожному мініфільмі. Їх журналіст Нелі Ковальська та оператор Андрій Марченко зняли п’ять. Ще цього тижня по телеканалу "1+1" покажуть стрічки про Колумбію, Молдову та Німеччину.
Побачене стало для мене ще одним аргументом у висновок, що війни не закінчуються на цій планеті ніколи. Нашій країні страшенно не пощастило бути втягнутою в чужі імперські інтереси. Завжди хтось хоче хапнути чужу землю, зазіхає на сусідню територію, не вдовольняється межами кордонів. І страждають при цьому звичайні люди. Такі, як Володя, Ірина, Сталіна, тисячі інших.
Саме тому, що вони вже колись постраждали, пережили окупацію територій у своїх країнах, воювати за нашу Незалежність, за нашу територію приїхали грузини, молдавани, інші іноземці, які на власній шкірі відчули, що таке – втрачати свій дім, свою територію.
Звичайно, я добре розумію і те, що всі війни колись закінчуються. Настає момент, коли час дає можливість віддалено поглянути на події, робить м’якшими гострі кути, нівелює колишній розбрат. Щоб у нас це відбулося, потрібно спочатку перемогти, повернути окуповані території, включно з Кримом, гідно навчитися поминати загиблих, шанувати поранених, цінувати своїх героїв. Та й самі ті, хто пройшов горнило боїв, має помудрішати, має з’явитися і вирости нове покоління дітей, яке буде вивчати історію своєї країни належним чином, а не через призму то радянського устрою, то ліберально-братського. Лише тоді, можливо, можна буде починати говорити в нашому суспільстві про примарне примирення, про можливість перегляду стосунків…
Хоча…
Мене зачепила історія, розказана Іриною Довгань про музей, який вона відвідала у Сребрениці, що в Боснії та Герцеговині. У липні 1995 року в цьому містечку відбулася страшна різанина, було вбито понад сім тисяч мусульманських чоловіків і хлопчиків. В музеї показують відеоролик, який випадково знайшли вже після війни. В ньому знято, як бойовики розстрілюють підлітків, зовсім ще дітей. Показано прямо, без ретушування та замилювання, як вбивають беззбройних дітей. І роблять це цинічно і страшно. "Ти був хоч раз з жінкою?" - питає чоловік зі зброєю підлітка. Той, змучений побиттями, знущаннями, невідомістю та страхом, відповідає: "Не був". "І не будеш", – сміється той і стріляє йому в голову.
Цей ролик показують учням шкіл, які приходять на екскурсію. Отак і показують, без прикрас, без купюр. І після його завершення екскурсовод питає дітей: "Що ви скажете? Ми пробачимо наших ворогів?". Ви ж розумієте, що відповідають діти. Так виховують та формують патріотів та захисників держави зараз, у європейській країні. Про пробачення і примирення там навіть чути не хочуть.
Передпоказ проєкту "Розділені" зібрав різних людей. Політиків, акторів, військових, вимушених переселенців, колишніх полонених, медиків, які працювали на лінії вогню під Донецьком та Луганськом. І якщо політики намагалися говорити про важливість домовленостей, перемовин, пошуків, так би мовити, мирних шляхів закінчення війни, всі ті, хто бачив війну на власні очі, хто ховав загиблих друзів, побратимів, знайомих, були однозначні: примирення – це не наш шлях! Це не можливо. Єдина можливість примирення в цій ситуації – переможне повернення Донецька, Луганська, Криму. І здоровенна стіна чи рів з водою на кордоні з Росією.
І я з цією думкою погоджуюся. Надто в дорогих мені людей просто зараз ціляться з того боку умовного кордону біля окупованих територій на сході України. І простити цього я не зможу нікому і ніколи.
…Проєкт "Розділені" від сьогодні транслюватиме телеканал "1+1" у вечірніх новинах.
"Нет, я говорил в 95-96 году… призывал чеченцев убивать столько (русских), сколько вы можете. Я не говорил 100, 150, 200... я говорил «сколько можете». Я тогда призывал к джихаду. Так что это тоже не секрет, но 150 я не говорил."
Вбивай кацапів, скільки зможеш!
Ось фрагменти цікавого допису https://www.rbc.ua/ukr/news/podlaya-voyna-dumayut-peremirii-odnoy-samyh-1627320289.html Підла війна. Що думають про "перемир'я" в одній з найгарячіших точок Донбасу ...
- Перемир'я, звичайно, немає. Вони займають під Горлівкою панівні висоти, часто прилітає те, що заборонено Мінськими угодами. Закидають міни "ПОМ-2". У порівнянні з роком тому стало складніше. Йде підла війна - снайперська. РФ використовує Донбас як полігон в реальних умовах, заїжджають спеціальні групи, а ми тут в ролі здобичі в якомусь сенсі, - розповідає боєць на ім'я Павло, з позивним "Пакистан".
Згідно дослідженню фонду "Повернись живим", в якому взяли участь більше двох тисяч військовослужбовців, 65% бійців не продовжують свій перший контракт. Один з мотивів: "Ми не наступаємо, та сторона не наступає. Що тоді там на фронті робити?".
...з наказом про наступ воювати було б легше. Адже поки дипломати і політики намагаються домогтися прогресу в мирних переговорах, противник себе особливо не стримує, продовжуючи порушувати всі можливі домовленості, вбиває військових і тероризує жителів Донбасу.
Здача Криму, частин Донбасу - є свідчення продажності і слабкості, колаборації українських політиків, силовиків і чиновників.
Всі проросійські бізнесмени, політики повинні, якнайшвидше бути арештовані, їх майно повинно бути конфісковано, а їх використовувати в якості заручників.
Що називається тут в тебе - "аби ********".
- Що ***** не кликали - не факт. Про одного так точно відомо - полковник севастопольського Беркута, який придушував Майдан, після анексії Криму отримав нагороду від *****. Такі ж настрої - "За Путіна! За Расію!" - були у багатьох з тих, кого режим Янека кинув зі зброєю проти мітингарів. Особливо у тих, кого присилали до Києва зі східних і південних областей приборуквати "праклятих біндеравцав".
2. Стосовно старої пісні по "гражданскую вайну на Майданє, міліция защіщала закон, пратєстанти билі вааружени, ми єврапєйская страна", бла-бла-бла...
- Якраз два тижні тому одна з європейських країн відзначила Національне свято - День взяття Бастилії. Традиційно - з військовим парадом (на фото) і фейєрверками. У 1789 році при штурмі фортеці-в'язниці Бастилії (це було під час Великої Французької Революції) протестанти теж "нарушалі абщєствєнний парядак" та "пратівастаялі праваахранітєлям". З жертвами як з боку протестантів, так і з боку "беркутівців". Проте там ніхто не каже, що "французскіє гражданє савєршилі крававий антіканстітуціонний пєрєварот™ і далжни панєсті наказаніє".
3. Ну і навіщо ж ти сам себе лайкнув?
а ТИ зі своїми мацковськими підказками пра "ваєнний пєрєварот" іди на куй, себто, до себе додому, за парєбрік.