Титани відходять

Я не знав Євгена Кириловича близько. Ми не були друзями. Але насмілюсь стверджувати, що щиро симпатизували один одному. Останні кілька місяців ми все домовлялись про програмне інтерв’ю про підсумки 30-річного шляху України після отримання незалежності. Але не встигли...

Попри те, що мій світогляд в юності формували радянські політв’язні та борці за незалежність України, я не чув від них жодних нарікань на Марчука, який "опікувався" дисидентами в пізньому УРСР за родом служби. Як люди далекоглядні, і покійний Патріарх Володимир (Романюк) і вічний революціонер Анатоль Лупиніс радше щиро раділи, що така масштабна постать врешті-решт опинилась з ними по один бік барикад.

Згодом історична аналогія стала напрошуватись сама: гетьман Павло Скоропадський. Царський генерал, що зробив вибір на користь української держави та державності століття тому. В Марчуку була така ж аристократичність та масштаб, які неймовірно контрастували з невитравним плебейством нуворішів, яких виніс на політичний Олімп розпад Союзу.

Напевно, якщо б 1999 року Україна обрала президентом Євгена Марчука, ми б наразі набагато більше нагадували сусідню Польщу, яку привів до ЄС і НАТО не революціонер Валенса, а "комсомолець" Квасневський. Але тоді Кучма переграв "Канівську четвірку", скориставшись традиційною вразливістю українців, які удвох можуть створити трьох отаманів...

Я далекий від ідеалізації творця і першого очільника СБУ, другого секретаря РНБОУ, четвертого прем’єр-міністра та шостого Міністра оборони України (ідеалістам загалом не місце в політиці — з них часто виходять якщо не троцькі, то саванароли). Але виховані люди приносять до труни небіжчика квіти, а не нагадування про скелети з чужої шафи.

Масштаб особистості Марчука для мене самоочевидний. На жаль, титани відходять. І мене справді лякає, які пігмеї наразі заступають їхнє місце...