Авдіївський меморіал на місці
Як там кажуть – П-послідовний? Декілька місяців тому я написала текст про незрозумілі дії на меморіалі, який з 2017 року облаштований майже на лінії фронту. Поки ішли будівельні роботи, прислухалася та придивлялася, чим же все закінчиться. Тому маю сказати і про результат цього чергового "великого будівництва".
Меморіал відкрили. Ще раз. Знову. Та сама бригада. Але якщо у 2017 році його обладнували ті, хто безпосередньо брав участь у боях, в яких загинули люди, чиї імена вказані на меморіальних плитах, то тепер, вперше за чотири роки, тут нарешті побували президенти. За тиждень до другого відкриття на коліно тут став Петро Порошенко, а вже під час урочистостей нинішній очільник країни виголосив промову, в якій, правда, його спічрайтери переплутали, який саме підрозділ в ці дні утримує промку. Що трохи напрягло один батальйон і посмішило інший. Але ж ми майже звикли до постійних помилок у промовах нашого головнокомандувача. І здивування викликало б, якби все було сказано чітко і гладко. Більше того. Вкрай недоречною була тут поява металошукача. Всі командири підрозділів вимушені були залишати особисту зброю, яку мають носити на війні, за межами рамки. Офіцери були обурені та розлючені. Ця пересторога викликана тим, що їх бояться? Прохання залишити зброю в такій ситуації все одно, що вимога зняти погони чи шеврони підрозділу… Але і на цьому вирішили не акцентувати увагу – наказ є наказ. Хоча головнокомандувач, який роззброює власних офіцерів, вже також не дивує… Головне, що символ боротьби за цю місцину відновили там, де він з’явився чотири роки тому.
Ще коли меморіал тільки починав будувати колишній командир 1-го батальйону, який, власне, і зазнав страшних втрат, штурмуючи ворожу позицію "Алмаз", згодом перейменовану в "Орел", я задумувалася: а чи потрібно це робити... Бо коли у Слов’яна виникла ця ідея, я, та й багато хто з бійців, вважали: не час будувати меморіали, поки ми не досягли власної перемоги. Достатньо того, що бійці своїми силами роблять пам’ятні знаки на місцях загибелі побратимів. Цього року мені довелося побачити їх і в траншеях, і на тій лінії, яку ще два роки тому обстрілювали прицільно та часто.
І ці хрести та плити – свідчення важливості пам’яті про те, де саме поліг захисник України. Вони важливі і дуже щемкі. Але й меморіали постійно з’являлися – на трасі на Краматорськ, на місці першого бою біля Слов’янську, там, де відбувалися запеклі штурми, які забирали життя українських бійців… Саме побратимам загиблих важливо було поставити помітний знак, аби мати змогу повернутися і віддати шану, згадати, помовчати… Відчувши це, я осягнула і важливість таких пам’ятних знаків. Згодом і авдіївський меморіал став для мене важливим місцем. Майже в кожну свою поїздку в ці місця я приводжу сюди квіти. Перечитую імена загиблих, родини яких тепер знаю, про яких постійно чую розповіді і спогади, які стали рідними.
Найболючіше, що, не дивлячись на всі проголошені перемир’я, режими припинення вогню і інші політичні формулювання, на плити додаються імена і свіжі дати. І це також дуже важливо для підрозділів, які тут захищають Україну, – бо згадувати потрібно всіх…
Ще раз повторюся: скандалу щодо меморіалу могло не бути. Якби при першому урочистому зібранні біля нього бригади, яка повернулася в ці місця з пам’ятного 2017-го, не були зняті добровольчі прапори, а пізніше – якби завчасно повідомили, що меморіал буде оновлено. Не вміння говорити з людьми, не вміння поважати інших, не бажання реагувати на конструктивну критику – це і призвело до неприємних обговорень, звинувачень і навіть образ.
У мене дотепер залишається відчуття, що все ж саме резонанс призвів до того, що меморіал залишився на своєму місці. Бо були розмови про його перенесення в саму Авдіївку. Правда, вони швидко припинилися. Так само розчинилися в повітрі власники землі, яку нібито зайняли флагштоками. Але інформація про кадастрові номери відкрита. І дуже легко з’ясувалося, що цей шмат землі належить самій Авдіївці… Які були початкові плани переобладнання меморіалу чи його переносу – ми тепер точно не дізнаємося, бо хто їх "здасть". Менше з тим. Розголос і публічні запитання зробили свою справу. Меморіал залишився на місці. І треба відмітити - його вигляд поліпшився.
Зроблена з металу стіна із фігурами бійців додає місцю ефекту присутності загиблих. А плити з іменами, які раніше лежали на землі, заливалися дощами, заносилися снігом так, що їх важко було розгрести, тепер гідно підняті на стіну. Такі поліпшення варто було зробити. І для мене було важливо побувати тут знову, залишити квіти, побачити прапори всіх підрозділів, які боронили Авдіївку, включно із добровольчими.
Нещодавно в соціальній мережі журналістам зробили закид: перепросіть у командира бригади за те, що зробили розголос про перебудову меморіалу, що звинувачували його в припущеннях переносу пам’ятного місця. Але я ще раз нагадаю: робота журналіста полягає якраз в тому, аби вказувати на неправильні дії, на невдоволення суспільства, застерігати від помилок. І попередила б ще раз всіх, хто зараз заходить на посади керівників ООС та їхніх замів і хто вже хибив: пильнуйте себе. Бо за кожним вашим кроком слідкують. І переписувати історію, змінювати її навіть трішечки, забувати про когось, одноосібно впливати на соціально значущі речі не вдасться.
