Республіка Банкова. Чого нас вчить президентство Зеленського?

У 2019-му українці на президентських виборах проголосували за кандидата, який не знав майже нічого про роботу державних інституцій. Вчорашній комік Володимир Зеленський став головою країни, президенти якої традиційно порушують Конституцію і концентрують у своїх руках якнайбільше влади. І він від цієї традиції теж не відмовився.

Зеленський обійняв посаду президента 20 травня 2019 року і з перших хвилин розпочав формування своєї вертикалі влади: в інавгураційній промові він оголосив, що розпускає парламент.

Із точки зору цементування власної влади те, що вибори народних депутатів вдалося наблизити в часі до тріумфальної перемоги на президентських, – дуже вдалий технологічний крок. На Банковій планували, що новий президент зможе отримати фракцію, яка матиме значну кількість народних депутатів.

Так і вийшло: партія "Слуга народу" завела під купол Ради 254 депутатів і сформувала монобільшість. Тобто не потребувала жодної іншої політичної сили для створення коаліції.

У перші місяці роботи народні депутати ухвалювали велику кількість законів майже без обговорень і дискусій, адже монобільшість голосувала, немов за помахом чарівної палички. А точніше – синхронно із повідомленнями, які приходили депутатам в чати в Телеграмі. Цей формат роботи парламенту нарекли "турборежимом".

Одним із перших рішень новообраний парламент позбавив народних депутатів недоторканності. Щоправда, за два роки, поки діє закон, жоден народний депутат так і не опинився під вартою.

Свою виборчу кампанію Зеленський будував зокрема й на тезі про швидке досягнення миру. Оскільки некомпетентність у таких складних процесах може надто дорого коштувати, громадяни вийшли на мітинги, щоб застерегти главу держави від необдуманих кроків у процесі переговорів із Владіміром Путіним. Формальним організатором акцій став "Рух опору капітуляції", до якого увійшли політики, громадські діячі, ветерани російсько-української війни та волонтери.

Однак, риторика глави держави дещо змінюється після зустрічі у Нормандському форматі із президентом держави-окупанта. 9 грудня Зеленський заявив, що ніколи не піде на поступки Росії.

Очевидно, на Банковій зрозуміли, що будь-які поступки державі-агресору щодо легалізації маріонеткових псевдореспублік ДНР та ЛНР не будуть сприйняті суспільством та спровокують серйозну реакцію громадян, особливо ветеранів російсько-української війни.

Після зустрічі у Парижі відбувся обмін полоненими між Росією та Україною. Окрім російських військових, Україна передала державі-агресору обвинувачених у вбивствах учасників Євромайдану бійців підрозділу "Беркут", тобто українських громадян. Їх випустили з залу суду. Дуже сумнівний крок і з точки зору права та українського законодавства, і з перспективи встановлення винних у масових розстрілах під час Революції Гідності.

Багато запитань викликають і кадрові перестановки в уряді, зокрема те, в який спосіб звільнився його очільник Олексій Гончарук. Свою заяву про відставку він поніс на Банкову, тоді як мав подавати її Верховній Раді.

Після відставки Кабміну до влади прийшов черговий маловідомий уряд під керівництвом Дениса Шмигаля. Щоправда, повністю його сформувати не вдалось. Обов’язки міністрів економіки, енергетики, культури і освіти виконували заступники міністрів, яких досить часто змінювали.

Поки в Україні змінювався уряд, у світі розпочалася пандемія вірусу COVID-19. До якої Україна, звісно ж, виявилася абсолютно не готовою: не було ані тестів для виявлення хвороби, ані ліжок із подачею кисню для важкохворих. Маски та антисептики на якийсь час стали дефіцитними товарами.

На початку березня Кабінет міністрів вирішив запровадити карантин, який порушує Конституцію й обмежує права людей. Для того, щоб змусити людей сидіти дома і ввести жорсткий локдаун, Основний Закон передбачає лише один механізм – надзвичайний стан. Його вводить президент за згодою парламенту. Але надзвичайний стан тоді так і не оголосили. Натомість у державі змінювали міністрів охорони здоров’я, як рукавички, та непропорційно до рівня небезпеки залякували людей.

У квітні уряд розбалансував систему призначення на державні посади. Почалась практика так званих карантинних конкурсів на посади. Одразу після парламентських виборів нардепи внесли суттєву зміну в закон про держслужбу. Під вивіскою очищення виконавчої влади від корумпованих попередників народні обранці дозволили урядовцям звільняти чиновників в своїй вертикалі без належних на те підстав. А в квітні 2020-го ще й дозволили урядовцям призначати "своїх" людей без конкурсу. Тому нелояльних швидко звільняли, а на їхні посади шукали менш принципових. Не дивно, що за таких обставин виник кадровий голод.

Окрім того, у квітні 2020-го Верховна Рада скоротила видатки бюджету і виділила майже 65 мільярдів гривень у спеціальний фонд боротьби із коронавірусом. Здавалося логічним, що ці гроші мали б витрачати виключно на боротьбу із наслідками коронавірусу: закупівлю медикаментів, доплати лікарям і таке інше. Натомість грошима на боротьбу із коронавірусом почали частково фінансувати доплати працівникам Міністерства внутрішніх справ, майбутні місцеві вибори і навіть "Велике будівництво" доріг.

Ще один напрямок діяльності президента Зеленського: перетягування центру ухвалення рішень із Грушевського на Банкову. Альтернативною владою несподівано стала Рада національної безпеки та оборони. Мемом стають її п’ятничні наради, однак рішення РНБО – не такі вже й дотепні.

Наприклад, у березні 2021 року президент на виконання рішення РНБО скасував Указ про призначення Тупицького і Касмініна суддями Конституційного суду. Все тому, що КСУ ухвалив рішення, що процедура декларування доходів державними службовцями і повноваження створеного за попереднього президента Агентства запобігання корупції порушують Конституцію.

РНБО ніколи ще не був настільки впливовим органом, як у часи Володимира Зеленського. Ще один приклад: накладання санкцій на громадян України і їхні підприємства.

У лютому РНБО ввела санкції щодо проросійського політика народного депутата України Віктора Медведчука. Поміж іншим, він володіє підприємствами, які продавали в Україні російське пальне. А його однопартієць Тарас Козак володів трьома телеканалами, які розказували в Україні російську пропаганду. Накладення санкцій дозволило обрізати частину джерел фінансування проросійських політиків і трьох платформ для поширення маразму і ненависті до України. Але разом з тим, санкції проти власних громадян – незаконні.

І ось ми дісталися до тридцятої річниці проголошення незалежності України. Команда президента контролює законодавчу і виконавчу влади і дедалі рідше керується українським законодавством під час ухвалення рішень.

Із простими рішеннями, які всім подобається, є одна проблема: вони розбещують виборців. І політики, які обрали такий шлях, мусять усе більше і більше намагатися сподобатись виборцям. Така стратегія створює занадто мало принципових змін. І в підсумку якась проблема, яку треба було почати серйозніше розв’язувати, може потягнути на дно всі рейтинги.

Перші два роки президентства Володимира Зеленського вчать нас тому, що державна влада в Україні страшенно незбалансована. На тридцятому році незалежності вся державна машина підкоряється волі однієї людини, а з історії ми знаємо, що це нічим добрим не закінчується.

Абсолютно всі українські президенти зловживають своєю владою і намагаються сконцентрувати якнайбільше повноважень у своїх руках. Іноді вони переходять авторитарну межу – і громадяни збираються на революцію, аби усунути главу держави. Однак, одразу після цього українці обирають чергового лідера, який пообіцяє їм краще життя.

У чому ж проблема: невже ми постійно обираємо не тих людей? Чи, можливо, сама державна система із центруванням влади в руках однієї людини не підходить Україні?

Стає очевидним той факт, що форми правління, в яких фігурує президент, не ведуть нас ні до чого доброго. Можливо, час розривати це зачароване коло?

У співавторстві з Марією Очеретяною та Олексієм Півтораком, журналістами Центру спільних дій