Про вовків, "легкі гроші" і репутацію

Новий сезон серіалу "Слуга народу" почався з підготовки до чергових (та, не виключено, і позачергових) президентських виборів. Як писали сценаристи іншого відомого серіалу "Картковий будинок", кампанія Трампа просто унеможливила продовження їхнього серіалу. Рівень "знахідок" в тій кампанії був крутіший за будь-які можливі сценарні.

Сценаристи вітчизняного серіалу повною мірою зняли вершки з досвіду США. Додавши до нього нашого, відверто українського, взятого з сотого кілометру: "Ти тепер їм це доведи!". Такого рівня брехні й відвертої чорнухи щодо до опонентів чинного президента я не пам’ятаю за всі роки Незалежності.

Наразі головна атака йде на Віталія Кличка та його оточення. Хочу наголосити, я далекий від ідеалізації мера Києва й добре розумію неоднозначність деяких членів його команди. Але коли чинна влада країни тезу про "боротьбу з корупцією" перетворює навіть не у "вибіркову боротьбу з корупцією", а у відверту каналізацію деяких ЗМІ та соціальних мереж, мені теж хочеться взяти до рук два автомати УЗІ.

Але, на відміну від команди Голобородька, будемо професійними і проаналізуємо факти.

Кілька днів тому мережа вибухнула бомбою місцевого масштабу. "Кличко й Маляревич розкрадають гроші, виділені на ремонт кінотеатру "Краків". А щоб зачистити сліди цього, "Краків" буде знищено, а на його місті побудують житловий комплекс".

Для тих, хто не в темі. "Краків" – побудований ще в радянські часи кінотеатр на київському житловому масиві Русанівка. Маляревич (Олесь Маляревич) – тричі обраний депутат Київради від цього масиву. Він має абсолютно безпрецедентну як для Києва підтримку виборців. Навіть у 2019 році на хвилі "Слуг" Русанівка віддала Маляревичу 45% голосів. На місцевих виборах він набирав більше 50%.

З Олесем ми далеко не друзі, хоча періодично спілкуємось з питань Дніпровського району й Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Але я вже багато разів говорив: кращого депутата – представника/лобіста свого масиву в Київраді немає. При всій повазі до багатьох інших її депутатів. За час його каденції та при активному сприянні на Русанівці створено один з найкращих у Києві ліцеїв, побудовано чи не найкращий муніципальний стадіон, відновлено роботу фонтанів на Русанівському каналі, створено парк на Русанівській набережній…

Той випадок, коли голоси виборців "куплені" не продпайками, а якісною депутатською роботою.

Тому й подібне звинувачення щодо людини, яка щиро вболіває за свій масив, виглядає не просто маячнею, а відвертою провокацією задля дискредитації його та мера міста.

Я не буду зараз говорити про реальний стан речей щодо ремонту кінотеатру. Все це можна знайти на сторінці Олеся Маляревича у FB. За його оцінкою, кінотеатр запрацює вже у листопаді цього року. Як на мене, а я побував на будівництві, ці терміни вводу в експлуатацію виглядають занадто оптимістичними, але впевнений, що за півроку ремонт можна буде точно завершити.

Але цей текст не про Зеленського і Ко, Кличка чи Маляревича. Спробую, виходячи зі свого досвіду депутата щодо проведення ремонтних робіт бюджетним коштом, описати їхню проблематику. Особливо для людей, які ніколи в житті не мали справи з будь-чим, що робиться бюджетним коштом. Але готові одразу сприйняти та перепощувати будь-який крик у стилі: "Вовки!"

Перше. Почати ремонт без проєктно-кошторисної документації неможливо. Інша справа, що рівень вітчизняних проєктантів часто не найкращий. Недодивились, не подумали… Додаємо до цього інфляцію, постійне зростання цін на будівельні матеріали, підвищення зарплатні працівників (невід’ємна складова кошторису). Та й досвід будь-кого, хто колись робив ремонт у себе вдома, говорить, що +10% до планового бюджету – це фантастика. +50-100% - реальність. Якщо метою, звісно, є отримання якісного результату.

Друге. Будь-який проєкт проходить державну експертизу. Відкоригований проєкт – також. Саме тому строки будівництва чи ремонту великих об’єктів відкладаються. І часто буває так: строки відклались, піднялись ціни чи зарплатня, проєкт знову пішов на експертизу. Доходить до замкнутого кола, коли досить невеликий проєкт, на який виділено кошти, може реалізовуватися чотири роки. І кінця-краю не видно. Тим більше, коли немає політичного чи інформаційного тиску.

Третє. Тендер…

Це окрема тема, яка особисто в мене нічого, окрім нецензурної лайки, не викликає. І тут потрібні пояснення. Коли йдеться про закупівлю державним коштом, наприклад, дизпалива чи медичних препаратів із чітко зрозумілою складовою – тут все ОК. "Прозорро", аукціон на пониження – і поїхали. Невідповідність умовам – постачальник залишається ні з чим, хоча час, звісно, втрачено. Але то таке.

Коли ж йдеться про проведення ремонтних робіт, то тут з’являються протиріччя між інтересами Замовника та Підрядника.

Замовник зацікавлений у якості. Підрядник – у максимально швидкому заробітку. Не варто щось говорити про "соціальну відповідальність бізнесу". Бізнес створено не для цього. Його завдання – заробляти гроші. Щодо "соціальної відповідальності" чи якості – то це лише умова Замовника й репутаційні ризики бізнесу.

Мені доводилось бачити, як під час аукціону ціна падала чи не вдвічі. Знаєте, що в таких випадках робить розумний Замовник? Правильно. Скасовує тендер. Тому що побудувати, наприклад, за 10 мільйонів те, що, згідно експертизи, коштує 20, неможливо.

"Вам же не вистачить грошей!", – заявляє Замовник. "Звісно. Але ми потім змінимо проєкт, переговоримо, з ким потрібно, і вам дадуть ще грошей!". Це вже можливий Підрядник.

Вибачте. А хто кого хотів… ошукати? В чому зиск для Замовника, бюджету? Для мешканців міста, коштом яких цей ремонт роблять і які його результатом будуть потім користуватися? Для підрядника є лише один аргумент на користь якості – його репутація. Чи може "репутація" стати документом, який підгружається у папку на "Прозорро"? Звісно, ні.

Репутація – це сусід порекомендував плиточника, який робив ремонт йому. Репутація – це "якщо буде погано, я перероблю своїм коштом". Репутація – це коли ти після N-ої спроби купити щось недорого починаєш розуміти фразу: "Ми занадто бідні люди, щоби купувати дешеві речі". І починаєш вивчати лише якісні й відомі бренди.

У випадку відносин Замовник – Підрядник при умові присутності державної експертизи саме досвід і репутація має бути єдиним критерієм для відбору підрядної організації. А не тендери на "Прозорро". Хай пробачить мені Нефьодов.

Чи збільшуються корупційні ризики? Формально – так. Реально – навпаки. Тому що система відкатів (у світі це називається "представницькими") все одно є правилом. З однією різницею. У світі вона прийнята у розмірі до 5%. В Україні вона є більшою. Але коли замовник знає Підрядника й руки потиснуті – крім юридичної складової (неякісно), виникає ще й та сама складова під назвою "репутація". На відміну від "Прозорро", де наступний тендер обнуляє всі недоліки роботи Підрядника.

До речі, вважаю, що легалізація представницьких (за досвідом того ж Китаю) для України – давно назріле питання. Будь-який чиновник має розуміти: допоміг бізнесу відкрити нові робочі місця – отримав винагороду, заплатив податки й можеш спати спокійно. Або створив умови для особистого збагачення чи заважаєш бізнесу розвиватися, змушуючи його до хабарів – сів у тюрму. Саме це є шляхом переходу від повністю корумпованої системи до ефективної практики.

Четверте. Заробіток.

На ремонтних роботах підрядна організація може заробити максимально до 25% бюджету. Це дуже багато, це неякісні матеріали, некваліфіковані робітники, штурмовщина. Реальний заробіток якісного підрядника – 18-20%. Звісно, якщо Замовник з Підрядником не хочуть зараз чи пізніше, після зміни влади, сісти до в'язниці. Нинішні технології контролюючих органів дозволяють на раз-два відкрити кримінальну справу щодо недовиконаних чи погано виконаних робіт. Звісно, вітчизняна практика свідчить, що можна відкупитися. Але не завжди. Особливо в умовах протистояння центральної та міської влади.

Повертаючись до конкретного випадку ремонту кінотеатру. Вкрасти гроші, а потім знести об’єкт – можливо, таке колись в світі й було, але особисто я не пам’ятаю навіть художнього фільму з подібним сценарієм.

І, щоб закінчити цю маячню з вкраденими на ремонті 150 млн гривень. Звісно, що якщо Зе і Ко вибрали для себе шлях повного іміджевого знищення будь-яких політичних конкурентів, підрядники, які хочуть "легко зрубити бабло", знайдуться.

Але час – дуже примхлива річ. Репутацію треба заробляти роками, а втратити її можна за один-два блоги, написані чи то через невігластво, чи то за ці "легкі гроші".

Продати себе на тендері після зміни влади вже не вийде. Та навіть без зміни. Втюхати нову маячню з третього разу вже стане неможливо. Так ціна репутації.

Анатолій Велімовський, кризовий менеджер, депутат Київради 7-го скликання