«Правило Усіка» або чому ми не заслужили на перемогу

Все таки Україна – ультрадемократична й ультратолерантна держава. У нас нема стабільної економіки, стійких державних інститутів та високої суспільної відповідальності. Натомість у нас можна «висловлювати діаметрально протилежні думки» стосовно війни, знаючи, що тобі за це нічого не буде, до нас дозволено їздити громадянам РФ, які незаконно відвідували окупований Крим, у нас лише на 8-у (!!!) році війни починають хоча б якось обмежувати проросійські ЗМІ…

У нас дозволено просторікувати про «спорт внє політікі», а обійми з громадянами держави-агресора не стануть на заваді отриманню державної нагороди.

У нас на кожному кроці можна порушувати мовне законодавство, і ніхто нікому нічого не скаже, бо «какая разніца, і так понято же».

У нас 40% (40, Карл! 40!!!) населення вважають росіян братнім народом. Ще більшій кількості по фігу, що на Донбасі щодня лунають вибухи і ледь не щодня гинуть люди. Абсолютній більшості по цимбалах, що у нас майже 2 роки «правоохоронні органи» переслідують невинуватих громадян. Більшість не знає, хто такий генерал Кульчицький, чи хто такий Ріффмастер, але вона, більшість, напамять знає всіх акторів 95 кварталу та всі пісні Мохнатіка (ой, Монатіка. Він Монатік же, правда?).

Щодо війни, то більшість знайомих говорить так: «це все політика!», «а що я можу зробити?», або ж навіть так: «я тут до чого, я нікого на війну на посилав» та «я втомився від війни».

Чи варто дивуватися тому, що навіть серед патріотів (при чому реальних, не бутафорних) бій Усіка з Джошуа викликав діаметрально протилежні настрої, й що як мінімум половина шанувальників боксу почала в усі голоси виправдовувати позицію скандального боксера.

Власне, цей бій показав, що мінімум половина українців живе за «правилом Усіка»: люди готові пробачити будь-який прояв колабораціонізму, бо ж персона «підіймає український прапор за кордоном».

Щодо прапора: деякі діячі теж "фоткалися" з українським прапором за кордоном... в обіймах з росіянами, які теж тримали свій прапор.

Мушу констатувати: ми НЕ ЗАСЛУЖИЛИ на перемогу у війні.

Бо, щоб виграти на полі бою, треба перемогти ворога ментально. Я не закликаю всіх їхати воювати в ООС, не закликаю кричати «москалів на ножі!» і не закликаю вимагати позбавити громадянства того ж Усіка чи Магучіх. Просто треба хоча б усвідомити, що у нас досі війна, що ми воюємо з Росією і що ми не повинні толерувати осіб, які розказують про «братні народи» чи «громадянську війну».

Для прикладу в Хорватії 90-х чи в Азербайджані ви б у кращому випадку дістали по пиці за слова «серби – брати» чи «в Нагірному Карабасі громадянська війна»…

На жаль, капітулянтські тези влади типу «просто пєрєстать стрєлять», «какая разніца» сформувалися в свідомості не лише Зеленського та його слуг. Це – запит суспільства, і запит далеко не меншості. Що ж, зайвий раз маю констатувати: просто зміни влади замало, спочатку має змінитися свідомість більшості громадян України.