Хто ми, або деякі думки щодо головних для українців символів України

У презентованому Українським інститутом майбутнього дослідженні “Хто ми: Портрет українців очима українців” дуже показовими є результати опитування щодо головних символів України у сприйнятті українців.

По-перше, переконливим є те, що з 2015 року по наростаючій усі покоління виділяють для себе з великим відривом від інших символи, що є державними символами та прямими елементами національної ідентифікації: прапор, гімн, мову, тризуб і вишиванку. А найважливішим тут є те, що молоде покоління до 30 років надає перевагу цим символам з відривом майже у 20%, що свідчить про переможну тенденцію у вкоріненні незалежності нації.

Загальнодержавні символи є символами єдності народу, отже 60%, віддані прапору, є не лише дуже промовистим свідченням національної єдності, а й тяглості та спадкоємності пріоритетного місця прапора в ієрархії головних символів українців. Якщо пригадаємо, то в Запорозькій Січі лише один клейнод — а саме головний прапор Січі — був символом усього війська Запорізького і старшинам заборонено було його привласнювати навіть на час їхньої каденції. А на посаду хорунжого, який відповідав за охорону та винос прапора у бою чи під час урочистих подій, призначали лише відзначених військових старшин.

Про історичну спадкоємність свідчить також і пріоритетне місце такого символа як тризуб, що з часів Київської русі став висококнязівським символом, про що свідчить його присутність на цеглинах Десятинної церкви, а сьогодні це головний елемент великого Державного Герба України.

Привертає увагу той факт, що мова є одним із топ-символів, що рівно розподілений серед представників усіх поколінь. Перефразовуючи фразу французького анатоміста та палеонтолога Жоржа Кюв'є “Дайте мені одну кістку — і я відтворю вам усю тварину”, філологи чи палеолінгвісти сказали б “Дайте нам одне речення — і ми розкажемо вам усе про психічну структуру, жіттєвий досвід, інтелектуальний рівень, свідомість, сенсорно-образно-емоційну та художньо-естетичну характеристики носіїв цієї мови”.

Те, що українцям вдалося зберегти свою мову всупереч багатовіковому гніту, заборонам, тобто всупереч агресивним цілеспрямованим спробам відірвати їх від їхнього коріння (адже, за підрахунками археологів-палеолінгвістів, пам'ятки трипільців зафіксували 20 тисяч слів, якими вони послуговувалися), говорить про життєву силу української культури й цивілізації.

Не дивно, що відомий польський лінгвіст  ХІХ сторіччя Михайло Красунський прослідковував, що старожитня українська мова старіша за санскрит і є праматір'ю мов індоєвропейскої спільноти, що, звичайно, спростовувалося російськими і радянськими лінгвістами, перед якими була поставлена задача загнати українську мову в маргінальну нішу мови соціальних низів та "шароварщини".

Про важливість передачі нащадкам мови предків як акумулятора плодів життя усіх попередніх поколінь нації писав Костянтин Ушинський, відомий представник шляхетного українського роду Ушинських: “У скарбницю рідного слова складає одне покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди прежитого горя і пережитої радості — одним словом, увесь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігав у народному слові”.