ВІДЧУЖЕННЯ ЯК ВИРОК

Один із секретів успіху серіалу "Гра в кальмара" – переконливо показане пекло відчуження між людьми, коли ти байдужий усім, окрім кредиторів. Пекло – це суспільство без емпатії та солідарності, яке сповідує ринковий фундаменталізм та соціальний дарвінізм.

В Україні кричущою є інша проблема: критична недовіра громадян до влади та її інституцій. Ми досі підсвідомо сприймаємо власну державу, обрану владу, як ворога та загрозу, а не як RES PUBLICA – спільну справу. Сьогодні це найбільш яскраво проявляється у ставленні до вакцинації. Цифри надто промовисті: якщо в світі загалом повністю вакциновано 38%, то в Україні – лише 17%. В Європі частка вакцинованих в середньому втричі більша за Україну – 55%, в Євросоюзі (куди ми так прагнемо) – 65%, тобто майже вчетверо. Навіть у бідній Індії, де проживає майже 1,4 мільярда і ВВП на душу населення вдвічі менший за Україну, повністю вакциновані 23% мешканців...

На початку 2021 року такий відвертий провал з щепленням проти COVID-19 можна було пояснити затримкою з початком кампанії з вакцинації та браком вакцин. Але десь від липня поточного року вакцинуватись в Україні може кожен охочий. Ба більше громадяни (і негромадяни) України могли і наразі можуть обирати, якою вакциною вони воліють щепитися. Але не щепились...

Простий аналіз частки вакцинованих осіб у різних країнах чітко корелюється з заможністю цих країн та рівнем довіри до влади. Оскільки позиція усіх урядів тих держав, які ми звикли називати "цивілізованими" однозначна: вакцинуйтесь!

Чому ж громадяни Канади (74%), Великобританії (67%), Євросоюзу (65%), Австралії (63%), США (57%) і навіть Росії (32%) дослухаються до своєї влади набагато більше, аніж українці – до своєї?

Гадаю, частково це імунітет, випрацюваний в українському ДНК від тотальної владної брехні радянських часів. Коли голодні селяни щодня тисячами мерли на вулицях міст, а комуністична влада переконувала, що голоду немає (див. неймовірні свідчення Дмитра Гойченка, оприлюднені в його спогадах "Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и голодомор"), і що загалом:

"Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышет человек."

Але цього пояснення замало. Тридцять років української державності могли або загоїти, або роз'ятрити жахливі рани ХХ століття. На жаль, патологічна брехня та фарисейство українських лідерів, які жодного разу так і не спромоглись відверто поговорити з власним народом (як це робив, приміром, Франклін Делано Рузвельт у своїх знаменитих "Бесідах біля каміну"), лише посилили відчуження держави та її громадян. В українців досі свідомо чи підсвідомо домінує переконання, що ми належимо державі, а вона нам – ні...

І в цьому найглибша трагедія української державності. Бо коли громадяни не довіряють власній державі (яку завжди уособлюють конкретні владні інституції та посадові особи), коли вони відчувають її як рекетира, а не захисника (не кажу вже про "спільну справу"), тоді будь-які реформи приречені. Будь-яка вакцинація буде провалена. А будь-які закони залишатимуться "словами на папері", які мають небагато спільного з реальною матрицею суспільних відносин...

До речі, всюдисуща корупція – це лише наслідок недовіри до держави та її інституцій. Коли громадяни не вірять у справедливість та ефективність формальних правил гри, все починає триматись на особистих зв'язках та патримоніальних пірамідах. Бо корупція має в основі добре відому українцям максиму: "Свій до свого по своє".

Тому мегазавдання для українських інтелектуалів – запропонувати шлях реприватизації української держави. Якщо завгодно, націоналізації України народом України. Аби у мільйонів українців з'явилось відчуття, що українська держава з усіма її інституціями належить їм та служить їхнім інтересам, а не приватизована та відстоює інтереси купки "обраних". І саме в цьому сутність і найглибший сенс майбутнього конституційного процесу.