За Україну легко померти, жити за неї важче

Ніколи не замислювалися, що саме в цю хвилину десь у світі когось катують? Що сотні людей сидять за гратами абсолютно безневинно? Що полон – це реальність, яка може статися будь з ким з нас? Що безліч людей ламають за їхні політичні погляди, за їхні переконання, за світоглядні принципи? Не просто ламають, а гвалтують в прямому сенсі слова в найбільш страшній формі, яку ви тільки можете уявити? Та й не треба уявляти. Декілька тижнів тому відео, зняте в системі російських виправних закладів, яке злив один з постраждалих, було оприлюднено на порталі GULAGU.NET. І там, якщо у вас, звичайно, вистачить мужності і нервів, легко побачити, що можна зробити з людиною. Від однієї думки, що над людиною можуть знущатися і фізично, і морально, зіщулюєшся і холоднішаєш. Погоджуюся, що про таке не хочеться навіть знати. Але з початком війни це стало набагато ближче, ніж до російської агресії. Я вже почула десятки страшних історій людей, які пройшли полон в окупованому Криму, звідки українців, як правило, переводять в Росію, там засуджують і відправляють як можна далі, за уральські гори. Мені розповідали, де, як і скільки були позбавлені волі люди на Донбасі. Страшні дикі свідчення. Як журналіст, я намагаюся донести цю правду, бо кричати хочеться, що ця війна дуже близько, що вона осьо – на відстані простягнутої руки, що ми маємо врятувати заручників ситуації, сотні яких ще залишаються по тюрмах. Так само, як і несправедливо звинувачені у страшних вбивствах абсолютно не причетні до цього люди. І тут вже долю громадянина ламає власна держава, якій необхідно знайти винних. Задовго до війни у мене вже були знайомі, які потім виходили з-за грат, бо доказів їхньої вини так і не знаходили, але ж тюрма не минає безслідно, і сидіти у власній країні – також не мед. "Державна тюрма - тоталітарна машина", - і не заперечиш Жадану, який потім додає: "Краще сидіти там, де ти живеш". І вже з цим можна сперечатися. Бо будь де сидіти страшно.

Сподіваюся, що цей посил зрозуміють ті, хто прочитає книгу "Помру за Україну, але це не точно" Артема Захарченка, яка цього літа вийшла у харківському видавництві Vivat. Бо в ній у художній формі зображується реальність перебування в українській та російській тюрмах. І якраз ця форма – художнього твору, який можна назвати і детективом, і любовною драмою, і психологічним трилером – дає можливість сприймати все відсторонено. Ну наче це все вигадав автор, а в житті такого відбуватися не може. Хоча я впізнала за деякими описами тюремних реалій свідчення наших політв’язнів, заручників ситуацій, коли потрібно було призначити винного у скоєнні злочину, а потім вже в тюрмі вимагати зізнання… Автор дійсно говорив з декількома людьми, які побачили різні тюрми зсередини, і їхні свідчення вплів у свій задум, пересипав їх власними фантазіями та уявленнями про те, що і як проживає людина, потрапивши в ці лещата.

Щось, як на мене, виглядає наївно, щось занадто сексуально смакується, жіночий образ недостатньо виписаний, але в цілому все це дає уявлення про те, що може спіткати будь кого з нас. Так, так. Будь кого. Та й сюжет тримає до останнього слова – бо цікаво дізнатися, чи варто таки померти за Україну. Хоча ті самі колишні полонені впевнено говорять, що за Україну якраз варто жити. І важче за неї боротися, ніж загинути.

Сучасна українська література дивує своїм неймовірним різнобарв’ям тем. Війна, злами історії, випробування та постійний вибір дають сплеск розвитку творчості, перемелюючи те, що відбувається навкруги, осмислюючи події, намагаючись переповісти про них, розповісти про важливе, пояснити, чому все так відбувається. І це важливо: насичувати інформаційне поле в різний спосіб розповідями про те, в якому світі ми живемо. Навіть якщо він такий страшний. По-перше, аби бути готовим до того, що все це може статися з тобою, а по-друге, до того, що з цим потрібно боротися, щоб це з тобою все ж не сталося.