ЧОГО ПРАГНУТЬ АХМЕТОВ ТА АВАКОВ?

Інтерв'ю Arsen Avakov Наталі Власенко, яке наробило стільки галасу, – це не тільки рукавичка, яку екс-мінстр внутрішніх справ кинув Президенту Володимир Зеленський. Це нагадування про системні проблеми конституційної архитектури України. Про брак стримувань та противаг у тій системі влади, яка надто персоналізована, а отже надто залежна від того, з якої ноги всатє одна людина і хто має доступ до вух цієї людини. Наразі українська модель влади – це автівка без гальмів. І саме тому "коаліція Ахметова-Авакова", схоже, вирішила зірвати стоп-кран, аби зупинити турборежим Зеленського-Єрмака.

На жаль, велич США спокушає багатьох американською системою управління державою. Але зла іронія полягає в тому, що адепти президентської форми правління не надто добре розуміються на американському конституціоналізмі. Бо посада президента була задумана батьками-засновниками США як певний антипод того, ким зазвичай стають популярні президенти зараз. Президент за американською конституцією – це точно не народний обранець, покликаний атакувати корумповані еліти від імені "простих людей" (чи як казав Трамп – "осушити вашингтонське болото").

Інститут виборщиків (electors) був задуманий як запобіжник від президента-популіста. Як меритократичний шлюз, який захищав конституційну архітектуру США від ексцесів народної любові, яка голосує серцем, а не розумом. Виборщики (чи за іншим правописом – вибірники), яких згідно з Конституцією США ПРИЗНАЧАЄ (не обирає!!!) "кожен штат у спосіб, встановлений законодавчим органом штату" за задумом батьків-засновників мали б бути "моральними авторитетами", а не політиками чи провідниками народної волі. Саме тому виборщиками не можуть бути "ані сенатори, ані представники, ані будь-хто інший, хто обіймає платну чи громадську посаду в державному апараті США".

Так, після смерті Вашингтона виборча система США політизувалась і виборщики стали провідниками партійних інтересів. Але й усе 19 століття, аж до часів ФДР Америка була державою, де головним центром влади був Конгрес, а не Білий дім. Достатньо порівняти символічну архітектуру урядових будівель американської столиці, аби зрозуміти, яка роль була задумана для легіслатури і очільника виконавчої влади. Не даремно ще Вудро Вільсон, дві каденції якого на посаді Президента США припали на 1913-21 роки, називав американську форму правління "Congressional Government" – парламентським правлінням.

Іншим запобіжником від президента-популіста було партійне висування кандидатів, яких патрійні еліти обирали серед досвідчених політиків, через що всі амбіції в'їхати в Білий дім таких ресурсних пасіонаріїв як Ґенрі Форд відсікались на дальніх підступах до великої політики.

Одне слово, попри те що американська модель стала архетипічною для президентської форми правління, дуже довго вона набагато більше нагадувала європейську модель добору прем'єрів політичними елітами, а не латиноамерикансьтку популістичну модель (де між виробцями - не плутати з виборщиками! – і президентом стояли тільки виборчі урни і жодних меритократичних шлюзів). Тому політичні екстрімісти на кшталт Джозефа Маккарті дуже довго не мали шансів стати президентом США, а відверті популісти на кшталт Хуана Домінго Перона двічі ставали президентами Аргентини.

А тепер повернемось до аваківського виклику президенту Зеленському. Мене в ньому цікавить насамперед мета цього демаршу: в українських елітах сформувався запит на зміну конституційної архітектури держави, покликаний зробити її більш збалансованою і менш популістичною, чи вони прагнуть лише приструнити (чи замінити) амбітного президента, що вийшов з-під їхнього контролю? Якщо друге, то раніше чи пізніше вони таки отримають українського лукашенка, який не терпітиме жодних інших центрів влади в країні, окрім нього самого. Бо такий "царський синдром" закладений у самій системі президентського правління, коли особа, за яку як правило проголосувало менше половини виборців (бо явка на вибори завжди далека від 100%), отимує право говорити "від імені нації", вважати себе уособленням народного волевиявлення та претендувати діяти в інтересах "простих людей".

Ахметову та Авакову можна багато чого пригадати і закинути. Але чого їм закинути не можна, то це браку системності. Тому вкрай цікаво, чи готові вони лобіювати системні зміни до самої конструкції української держави. Бо в Україні давно на часі вимагати змінити систему, а не президента.