Мова, як чинник національної безпеки

Коли Путін не гатить з гармат, то він все одно воює. Воює безперервно і, як ми вже добре затямили, гібридно. Тупо гатити з гармат і кидати бомби він поки не наважується, і намагається повернути Україну в єдинонародне лоно через культивування «російського міра». Навіщо кидати бомби, якщо можна закинути сюди російський мотлох у вигляді артистів, медведчуків, літератури, кіно, телебачення, театру і т.д. – у цілому російськомовний мотлох. Найрізноманітніший мотлох – для різних вподобань і настроїв, але обов’язково російськомовний. Ті, хто вважає, що байдуже, якою мовою говорити, мовляв тих, російськомовних, які воюють за Україну ще більше, ніж україномовних. Це сильний аргумент. Але сильний він, виключно для розмов на кухні. Для Путіна – це взагалі не аргумент. Для нього навпаки –  це зачіпка.

Всі пам’ятають риторику з якою приймалося рішення Путіним про окупацію Криму, про початок бойових дій на Сході України – захист російськомовних. У цьому контексті, просто не налазить на голову наприклад позиція Разумкова: я, мовляв, принципово в житті говорю і буду говорити російською, щоб показати Путіну, що мене не потрібно захищати.

Та плював Путін на те, що потрібно чи не потрібно Разумкову і на самого Разумкова. Перше – йому необхідно просто хоч якийсь формальний привід (а це привід зовсім не хоч якийсь, а вельми вагомий). А друге – така принципова позиція Разумкова лише свідчить про те, що насправді він себе не до кінця ідентифікує українцем, або взагалі неідентифікує таким. Він дуже схожий за позицією на Киву – склалися відповідні обставини, і Кива опинився в таборі проти Путіна. Чудово. Але завтра склалися інші обставини, і він опинився в таборі за Путіна – теж чудово. Так і у Разумкова. Правда що навпаки – спершу він був у таборі за Путіна (в Партії регіонів), але так склалися обставини, що вигідно було опинитися у таборі проти Путіна. А завтра невідомо в якому таборі знову опиниться Разумков. Тобто, якщо в людини немає чіткої самоідентифікації, то позицію людини визначають виключно обставини. Для людини просто глибоко непринципово, що буде з державою. Людині принципово лише мати власний комфортний обмежений простір і тішити своє марнославство участю у великій грі, поле якої можна у будь-який момент покинути (в разі чого). При цьому комфорт взагалі не пов’язується з державою і її цінностями. Наприклад колишній народний депутат Онищенко – якби в нього не виникли проблеми економічного та кримінального плану в Україні, то він би чудово почувався саме тут. А так, без будь-яких проблем набуває російське громадянство і декларує, що поки в Україні нічого робити – а там, мовляв, побачимо.

Отже, якщо ми складемо до купи Киву, Онищенка та Разумкова – то це будуть однояйцеві близнюки в плані свідомості й стану самоідентифікації. Просто зі своїми власними, так би мовити, вродженими особливостями. Кожен з них опинившись в обставинах іншого поводився б так само, як і його брат-близнюк. Це «космополіти безродні» (так би їх визначила радянська пропаганда), громадяни світу, авантюристи, тобто люди без стійкої самоідентифікації. Це шлях усіх людей, які демонструють свою принциповість з вивернутою логікою принциповості.

Тому, якщо вас не переконують інші аргументи – що українська мова це важливо, то принаймні слід сприйняти путінський аргумент про обов’язковий захист рускоязичних. Доки україніці говоритимуть російською і доки існуватиме Росія, то постійно буде загроза, що вас і ваших дітей прийде захищати якийсь «рашист» і всім – і україномовним, і російськомовним доведеться і надалі воювати.

Любіть українську і говоріть нею, цим ви виб’єте основну зброю з рук путіна – розповідь про єдиний народ. Бо логіка в нього проста: єдина мова – єдиний народ. І щоб ви не розповідали, людям не посвяченим в наші історичні нюанси та тонкощі, таке твердження видається цілком логічним. Ефективність цієї зброї вже продемонстрована в Криму і на Донбасі і продовжує демонструватися. Впродовж 30 років жоден президент України нічого не зробив для того, щоб витіснити російський мір з цих територій. Він сам там, цей російський мір, по троху ідейно деградував у сенсі того, що тамтешні малороси вже було змирилися з існуванням України. Аж тут – «руская вєсна».

Я знаю багатьох російськомовних, які стали україномовними, оскільки послідовність в поглядах неминуче приводила їх до такого рішення. Інакше дивним виглядає декларативний патріотизм людей, які в умовах війни не можуть відмовитися від мови ворога, а навпаки свідомо знаходять якісь збочені аргументи й виверти для того щоб залишатися російськомовними ще й розповідати, що насправді це патріотично. Також бувають лінюхи, які готові за Україну померти, але настільки ліниві, що не готові напружитися і перейти на українську. Такі люди цілком свідомі того, що послідовний патріот має говорити саме зараз українською. Також вони усвідомлюють, що вони непослідовні. Але не можуть здолати свою лінь. Чи може оточення або звичку. До речі, величезна проблема це те, що деякі люди, бажаючи говорити українською, не мають в Україні свого україномовного середовища і їм банально не вистачає практики. Так от ці люди не є лукавими і не починають вигадувати збочених відмазок у стилі Разумкова, а цілком визнають, що вони б мали говорити українською. І що так і буде. Але згодом.

З’явилися навіть збоченці, що починають вигадувати навіть «українську російську мову». Мабуть на це їх надихає, наприклад, американська англійська. То слід нагадати, що американці не є етнічною нацією – вони є нацією політичною. Американці на певному етапі усвідомили, що вони є відмінною спільнотою від англійців, чи французів за уявленнями про політичну та релігійну організацію. І оскільки вони були носіями здебільшого англійської мови, то й продовжили нею користуватися. Відповідно, вони здебільшого навіть не були англізовані. Натомість, нас сотні років намагалися зросійщити. Це відрізняє нашу модель стосунків з росіянами від моделі стосунків американців з англійцями. У зв’язку з цим, пропагування російської української – це черговий виверт лінивих людей, які настільки люблять Україну, що навіть не бажають говорити українською.

Отже, в гібридній війні важливо сформувати алгоритми мислення противника, заселити голову противника власними цінностями. Морально і інтелектуально його обеззброїти. Як же ж не любити Путіна, коли він так само, як і ти дуже любить групу «Любе» і «канонічну православну церкву». І як можна полюбити якогось свого сусіда по будинку, який слухає «нєкачєствєнниє пєсні на етом украінском язикє» і підтримує «роскольнічью, бєсовскую украінскую церковь». Адже мова – це інструмент мислення. Якщо ворог тобі дає інструмент, то ти й мислити починаєш, як ворог і зрештою починаєш вагатися в тому, чи справді Путін ворог, а не стовп православної цивілізації.

Ще один персонаж – доктор Комаровський. Він пропонує мати три державні мови (російська, українська, англійська), або взагалі щоб державної мови не було. Його аргумент – в Ізраїлі інструкції для ліків на 4-х мовах – івриті, арабській, англійській та російській. Тобто людина, яка не знає української, машкаючи в Україні, вважає, що українська не повинна бути єдиною державною мовою. Чому? Та тому, що йому ніколи не хотілося і зараз не хочеться вчити українську. Напевне він вважає, що більшість тих, хто за державну мову українську (а соціологія показує, що таких все ж більшість) повинні бути підпорядковані його нічим необґрунтованій ліні. Я впевнений, що саме це рушій такої позиції Комаровського, а не щира любов до російської чи англійської мов.

Отже, національна безпека цілої країни (адже Путін показав, що він захищає російськомовних силої зброї) має бути підпорядкована ліні однієї чи декількох, чи сотні людей, яких доля закинула у телевізор і які вважають, що мають право використовувати цю трибуну для організації свого лінивого комфорту та теревенити фактично про свої побутові проблеми.

Але є ще одне питання: чому коморовським не хочеться вчити українську? Бо вони завжди вважали, що вона їм непотрібна. Але коли вона стає потрібною (наприклад, Закон зобов’язує її вживати у певних сферах діяльності), то коморовські авторитетно зауважують, що якби вони знали, що так в Україні колись буде (оце так ми докотилися – в Україні захищаємо українську мову), то вони би виїхали ще давно разом з численною родиною. Тобто окремі люди, які мають, у силу різних обставни, трибуну на телевізорі, намагаються свої дрібні проблеми, перетворювати в проблеми державного рівня. Звісно це не про опзж, для яких це геополітичне завдання від Путіна. Чомусь мені здається, що саме Коморовський не отримував таке завдання. Принаймні поки що. І транслює свій особистий дискомфорт. І погано, що публічні люди часто не усвідомлюють, що своїми побутовими теревенями на публіку, вони підривають національну безпеку, оскільки ті глядачі, які вважають їх авторитетними, можуть перейнятися їхньою позицією.

До речі, була подібна позиція й в іншого телевізійного персонажа, який врешті став президентом. І дивіться, його риторика змінюється – принаймні він більше не є таким категоричним. Життя вирвало його з ситуації публічних обмірковувань своїх власних болів і жалів. Цій людині, в силу посади, відкрилися більш широкі горизонти мовного питання. Бо ж коморовським насправді байдуже взагалі до мови – вони говоритимуть так, як треба щоб комфортно жити, заробляти і т.д. Врешті коморовські та їхні діти почнуть належним чином сприймати українську державну мову, але цьому природно передує період ломки і опору, як і всьому, що потребує від обивателя хоч якихось зусиль.  Але проти історичного процесу не попреш – щоб вирватися з «російського міра» слід вирватися з його ментального середовища, що формується російськомовними продуктами.

Відомо, що ніхто не заважає в Україні російськомовним спілкуватися російською, але після 7 років війни вже слід звикнути до того, що не варто свої дрібязкові проблеми вивищувати над питаннями національної безпеки. І якщо ти, російськомовний, але насправді любиш Україну і тобі не байдуже чи буде вона існувати чи ні, то ти легко зрозумієш, що українська мова в Україні це складова національної безпеки. Тому, якщо не почнеш говорити українською, то принаймні не будеш обурюватися, що в Україні нарешті починають дбати про українську. А люди, які кажуть публічно, що воліли б покинути Україну, щоб не вчити української (або ж боротися проти української будучи в Україні) самі себе викривають: вони практично кричать (тільки іншими словами) – мені байдужа ця країна, для мене вона не є цінністю, для мане ця країна просто навколишнє середовище і мені байдуже яке воно у мене, аби менше напружуватися. Що вже говорити про те, щоб покласти за неї і душу, і тіло.

Підсумовуючи:

Друзі, якщо ви за дві, три, чи енну кількість державних мов, або взагалі проти державної мови і вам ці думки жити не дають, то просто вивчіть нарешті мову держави, у якій ви живете. А потім зробіть над собою ще одне зусилля і продовжуйте спілкуватися українською щодня хоча б впродовж місяця. І вас точно попустить – вас більш ніколи не турбуватиме питання утисків російської мови (а точніше захисту української мови) в Україні.