Лицарі цинічного образу

Я вже звик до дуже багатьох речей. Звик до того, що більшість ветеранів, які б’ють себе п’ятою в груди на справді в житті далі третьої лінії не лазили. Я звик, що водіїв, яких ми наймали, щоб вони волонтерку довезли до наших військових, через чотири роки починають розповідати, що вони шалені волонтери, і взагалі не вилазили з «передка».

Я звик до того, що мусора, які весь час торбили волонтерів, добровольців і місцевих поприїжджали на велику землю, обросли медалями, орденами і земелької і відверто регочуть в очі тим хто справді воював, бо в їх розумінні – це лохи, які не змогли відкосити. Я звик, що суспільство зробило з ветеранів образ агресивного неадеквата, який ходить з гранатою в кармані, а справжній лідер нації не той, хто за неї бореться, а той хто готовий краще її продати.

Але є речі, які навіть мене досі можуть вивести із себе. Це цинічна брехня про Майдан і фантомні спогади про війну від наших політиків. Коли перед виборами Порошенко почав згадувати, як він з Майдану поранених виносив, то багато хто сприйняв це за дуже поганий жарт, адже всі хто знають Пороха прекрасно розуміли, що то не про нього, ризикувати власним життям і костюмом «Brioni», щоб когось врятувати.

Офіційно Петро Порошенко запам’ятався Майдану гідності лише як банальний стукач, який писав заяви Захарченку, на «радикалів», що штурмували Банкову. Це не добре і не погано, просто він такий, який є. Звичайний міністр Уряду Азарова, який не хотів сваритись із владою.

Минулого тижня на хворобу фантомних спогадів заразився ще один представник фракції «Європейська солідарність» Льошенька Гончаренко. Людина, яка була одним із агресивніших адептів «Партії регіонів», розпалював ворожнечу між людьми на ґрунті ненависті до української мови. Втім, як тільки запахло смаженим Гончаренко вмить став патріотом, начепив на себе вишиванку і почав клеймити ганьбою, кожного хто не любить Україну. От правда в Росію продовжував подорожувати.

Якимось дивним чином його арештували в Москві 1 березня 2015 року із сумкою повною кешем, але ж мабуть так і слід боротись із ворогом, але ми ще повернемось до цього епізоду.

В минулу п’ятницю Олексій Гончаренко заявив, що він виносив поранених з-під Дебальцево. Бої за Дебальцево точились з 30го січня по 18 лютого. За весь цей час я не побачив в його соціальних мережах жодного посту про звитягу під Дебальцеве. Ну гаразд. Скромнічає. Але більше того, я не бачив жодної людини, яка б пам’ятала, як він виносив поранених, жодного журналіста, який би це зафільмував. Чому я згадую про журналіста? Бо в Одесі всі пам’ятають, сюжет як Гончаренко прибирав сніг. Трохи ремарка. Приїхав якось Гончаренко сніг прибирати, а так сталось, що вулицю вже прибрали, так він з оператором півгодини тягав той сніг на дорогу, щоб потім на камеру прибрати. Для української політики це норма, але я просто пояснюю типаж нашого героя.

Єдиний пост про Дебальцево – це перебування 17 лютого на позиції 26ї артилерійської бригади ВСУ. Не знаю про втрати цієї бригади в період 17-18 лютого, але просто зазначу, що от занадто спокійно і сито виглядає Гончаренко на фото і позиції бригади в цей час були не в Дебальцево. Втім хто знає Потім волею долі потрапляє на передову і там з-під вогня витягує поранених. Потім за декілька днів наповнений пролетарською ненавистю їде з сумкою кеша в Москву (01.03.2015р.), де його арештовують за майку.

Вам не здається, що десь тут не клеїться сюжет. Я бачив людей, які під обстрілами витягали мертвих і живих, які вгризались в позиції, тільки щоб ворог далі не пройшов. Я бачив їх очі. І що я вам скажу…або Гончаренко психопат без емпатії, або він бреше і поранених з-під обстрілів він витягав десь у своїх снах. Може він за них якось потримався, як порох тримався за пораненого в Маріїнському парку вранці 18 го лютого. Але витягати на собі, це трошки інше.

Мій покійний друг Федя завжди казав просту річ: «Не треба п.здіти, воював, то й воював, сидів вдома, то й сидів вдома. Навіщо брехати? Поки не брешеш, тобі не пред’являть, як збрешеш, то йди сюди, карась, будем говорити».

Тож я прямо звинувачую Олексія Гончаренка у брехні і паразитуванні на темі війни. І вважаю, що обов’язок кожного ветерана і волонтера спитати в цього лицаря цинічного образу: «На яких колчаківських фронтах ти воював, карась?». Цих цинічних мразей вже пора якось ставити на місце, інакше настане той день, коли виявиться, що вони самотужки боронили ДАП, поки ми всі ховались в тилах та їли тушонку граючи на балалайці.