Росія, рік 2024
В тріснуте дзеркало брудного туалету пітерської забігайлівки Ніколай уважно роздивлявся прищ на лобі. За результатами цього важливого дослідження вирішив поки його не чіпати і, зітхнувши, повернувся до роботи – лагодити ще радянських часів бачок унітазу. Усі працівники знали його тут як «сантехнік Колька» і ніхто б ні за що не повірив у те, ким він був у досанкційні часи. А був він, на хвилиночку, старшим системним адміністратором головного московського офісу Газпрому – однієї з найбагатших та наймогутніших державних корпорацій у тоді ще Російській федерації. Це зараз Росією називають лише кілька областей у європейській частині. А ще буквально пару років тому це була могутня імперія на мільйони квадратних кілометрів та з нескінченними природними ресурсами, обсяг яких мало хто міг навіть підрахувати, з величезною армією та колосальною кількістю ядерної зброї.
Ніколай струснув головою, подумки відмахнувшись від спогадів про велич країни, в якій він колись жив та почував себе зовсім по-іншому.
Тоді, у минулому житті, він дратувався, якщо суші доставляли із запізненням на 15 хвилин, а зараз надзвичайно радіє коли у їхній кафешці після чергової п’янки місцевих князьків залишається трохи хліба та дефіцитного сала, які товста повариха тьотя Клава інколи віддає йому, Ніколаю. Щоправда, не задурно, а після доволі бридкої півгодини «спілкування» з нею у підсобці.
Між іншим, забігайлівка, де він зараз лагодив сантехніку, за теперішніми часами вважалася одним з елітних закладів. Усі шикарні пітерські ресторани досанкційної епохи були або зруйновані під час майже дворічної громадянської війни (яка почалася одразу після фіаско жахливої авантюри в Україні), або були зайняті черговим «новим урядом Росії». Тому що адміністративні будівлі досі не відновили після війни, і не схоже, щоб поспішали – «грошей нема», як завжди на цих територіях.
А тим часом «нова політична еліта» частенько збиралася «погудіти» у непримітній кафешці з промовистою назвою «Поляна» на проспекті Тореза. Збиралися зазвичай по 10-12 «хазяїв життя», на яких приходилося ще 50-60 охоронців, водіїв та помічників і які заповнювали собою усі підсобні приміщення або сиділи в довоєнних «геліках». Санкції відмінять ще нескоро, а нові Мерседеси для членів уряду чомусь не входили у програму західної гуманітарної допомоги.
А ще у кафе був Інтернет. Не той, довоєнний, звісно, а його карикатурна пародія.
Повноцінний Інтернет у Пітері – новій столиці нової Росії – поки що не відновили, хоча більшість обладнання була у більш-менш робочому стані. І справа не тільки у міжнародних санкціях та ретельної фільтрації контенту у доменній зоні .ru
Сам російський уряд під різними приводами всіляко саботує відновлення підключення до повноцінного Інтернету, побоюючись нового повстання та чергової хвилі братовбивчої війни. І це попри наказ прямий ОБСЄ відновити доступ у повному обсязі, з ризиком обмеження широкомасштабної гуманітарної допомоги.
Тому що боятися правлячій верхівці є чого.
Приміром, у сусідній Архангельській республіці після розпаду РФ та призупинення міжусобної різанини, спочатку владу взяли ті, кого до «української авантюри» називали «лібералами». Вони зовсім не ліберально розвішували на стовпах Архангельська та Северодвинська трупи усіх незгодних з їхніми гуманістичними ідеалами. Але «ліберали» припустилися фатальної помилки, відновивши доступ до всесвітнього Інтернету, після чого молоду республіку заполонила хвиля інформації та відео про позасудові розстріли, катування, руйнування будівель важкою артилерією, розкрадену гуманітарну допомогу та майже повну відсутність запасу харчів та палива перед настанням зими. Сталося ще одне повстання, і тепер вже «лібералів» розвісили на стовпах. Тому черговий «новий уряд» відновив Інтернет дуже частково, залишивши лише доступ до так званого «білого списку» сайтів, переважно місцевих і до деяких більш-менш нейтральних міжнародних видань. Ну і, звісно, до обов’язкових сайтів ООН, ОБСЄ, НАТО, урядових сайтів України, ЄС, США, Британії та інших країн-переможців третьої світової війни.
Ця війна ледь не зруйнувала цивілізацію на всій Землі, але дотепер на території нової Росії та її молодих держав-сусідок поки ще достеменно не відомо як вдалося запобігти світовому апокаліпсису.
Одні казали, що у вирішальний момент група топ-політиків та військових просто у Кремлі з калашів перестріляла усю правлячу верхівку на чолі з міністром оборони та Президентом.
Інші балакали, нібито тодішній Президент віддав наказ запустити ядерні ракети, але міністр оборони його не виконав, Президента отруїв полонієм, а труп скинув у шахту з відпрацьованим ракетним паливом, де він розчинився за кілька секунд.
Треті верзли взагалі фантастичну історію про начебто очевидців, які на власні очі бачили пуски ядерних ракет, але ті ракети нікуди не прилетіли і ніде не вибухнули, та й взагалі невідомо куди ділися.
Пересмикнувшись від думки про цілком реальну тоді ядерну катастрофу, Ніколай закрутив останні гайки кріплення бачка унітазу, перевірив чи не протікає темно-коричнева вода і озирнувся.
Вбиральня знаходилася поряд з кабінетом бухгалтерши кафе. З огляну на елітний статус закладу, в її кабінеті був працюючий, хоча й древній комп’ютер Pentium II, з величезним кубом 15-дюймового монітору та підключенням до локальної міської мережі, яка мала вихід в те, що колись називалося Інтернетом.
Сама бухгалтерша буквально кілька хвилин тому побігла до директора, який частенько викликав її до себе, й майже завжди - зовсім не по робочих справах. Судячи з нашвидкоруч накладеного макіяжу та підмальованих «гуманітаркою» губ, цього разу її не буде з годину або навіть дві – мабуть, у директора знов були високоповажні гості.
А це значить, що можна припинити вдавати усунення протічки та приступати до основної місії.
Ніколай зайшов у кімнату бухгалтерії, всівся на табурет біля блимаючого монітора та обережно відкрив свою заляпану мастилом полотняну сумку. На її дні, серед шлангів та сантехнічних тросів непримітно лежав акуратно згорнутий двометровий патч-корд, який здалеку більш скидався на шматок іржавої проволоки, замотаною на кінцях синьою ізолентою .
Сантехнік обережно розмотав ізоленту, відчислив стандартний роз’єм RJ-45 від залишків липкого пластику та увімкнув в LAN-порт комп'ютера.
Другий роз’єм приєднав до аналогічного замаскованого порту у металевій коробці, при цьому всередині тихенько грюкнули сантехнічні залізяки. Коробка також виглядала як типове знаряддя типового російського сантехніка – брудна, важка, трохи іржава та зовсім не схожа на електронний пристрій. І патч-корд, і металеву коробку з інструментами, Ніколай знайшов під старою металевою бочкою у дворі свого похилого дерев’яного будинку на околиці Рощино, який дивом не згорів під час останніх боїв.
За кілька кілометрів від Рощино вже починався кордон з Фінляндією, якій, за рішенням Харківської мирної конференції, відійшли майже усі землі на північний захід від Санкт-Петербурга. У цю прикордонну зону його пропускали лише тому, що Ніколай вчасно переоформив право власності ще за часів тимчасової міжнародної військово-цивільної адміністрації. Такі документи у прикордонників вважалися найсоліднішими, адже нова влада змінювалася занадто часто і не завжди встигала почати свій власний процес перереєстрації нерухомого майна.
Саме тоді, на виході з будівлі міністерства юстиції, тримаючи під пахвою нові документи на дім та землю, Ніколай випадково перечепився через кремезного дядька, який вирішив прямо посеред Невського проспекту перемотати портянки. Бійки з бугаєм не відбулося, але після обміну порціями триповерхових матюків, той вечір чоловіки завершили досить нетверезо у імпровізованому барі, яких ставало дедалі більше у новій столиці нової Росії. Переважно це були покинуті мешканцями комуналки, де на вкритих газетами дошках підприємливі ділки мазали гуманітарну тушонку на черствий хліб та розливали по сумнівної чистоти гранчаках непрозорий мелясний самогон. Набір з одного такого «бутерброду» та півстакана «мелясівки» коштував не більше 2 мільйонів рублів, тому відвідувачів було вдосталь кожного вечора, навіть попри нічну комендантську годину – нетверезі гуляки просто ночували тут же, на дерев’яній підлозі «ригалівки».
Новий знайомий – Юра його звали - виявився отаким хлопцем: веселим, щедрим та щирим. З ним вони багато говорили «за життя», а ще порятунок російського народу та правильність донесення до нього правдивої інформації. Ніколай і сам так вважав насправді, пам’ятаючи своє ІТ-шне минуле та відчуваючи в душі невиправну провину за те, що його колишня країна наробила свого часу, почавши Третю Світову.
Тому коли Юра наступної зустрічі запропонував зробити Ніколаю свій внесок у справу денацифікації народів колишньої РФ, той досить легко погодився. Новий знайомий розказав де забрати необхідне обладнання та як його застосувати: просто під’єднати коробочку до комп’ютера в локальній мережі «Поляни» та натиснути на непримітну кнопку у вигляді хрестика на дні коробки. Яка інформація після того потрапить в усі комп’ютери країни та до чого це призведе – Ніколай думати не хотів і тому не намагався.
Тому що після акції Юра твердо пообіцяв переправити свого нового друга до Фінляндії, а потім – і до самої України, де Ніколаю спочатку нададуть статус політичного біженця, згодом – навіть дозвіл на постійне перебування.
У підвалах Петербурга та чергах за безкоштовним супом частенько пліткували про неймовірні речі, що відбуваються у цій колись напів-зруйнованій країні, і як зусиллями всього Світу її за пару років перетворили на найпривабливіше місце Європейського Союзу.
Ніколай не дуже вірив у подібні плітки. Зате вірив, що залишити сучасну агонізуючу Росію – у будь-якому разі в рази краще, ніж залишитися тут і до кінця днів страждати від голоду, холоду та постійного відчуття провини за свій народ, без жодної перспективи отримати дозвіл на виїзд.
Тим більше, що півроку тому він якось випадково проходив повз відкриті двері кабінету директора кафе та почув як хтось з його п’яненьких гостей розказував про бурхливий розвиток ІТ-ринку України. Той нібито їздив до Києва у дипломатичне відрядження та на власні очі бачив хмарочоси з офісами усіх провідних світових ІТ-компаній, безпілотні таксі та суцільну безкоштовну мережу доступу до Інтернет Старлінк. Ця підслухана розмова ще тоді посіяла у ньому зернятко мрії колись, за якихось неймовірних обставин, якимось чином потрапити до України, пройти легалізацію, здати іспит з української мови та спробувати знайти роботу за своїм підзабутим фахом.
І ось, схоже, що нездійсненні мрії стають маже реальними.
Події усіх останніх років – вторгнення в Україну, громадянська війна, розпад імперії, смерті друзів та рідних, пожежі, руйнування, голод, фільтраційні табори – все це промайнули у свідомості Ніколая наче яскрава болюча куля та прискорило його палець над хрестоподібною кнопку під гаєчним ключем у іржавому металевому ящику. Ящик тихо клацнув, ледь чутно загудів.
Ніколай полегшено зітхнув, встав, закинув на плече брудну полотняну сумку сантехніка та вальяжно, як і годиться працівнику його професії, пішов до чорного виходу.
Десь за пару годин його новий друг чекатиме на нього з новими документами біля причалу на Південній дорозі. Потім будуть тривожні дні та ночі, підозри, допити, перевірки, карантин, знов фільтраційні табори.
Але все це буде колись.
А поки що світило сонце, а він назавжди залишає Росію.
І тому на обличчі Ніколая розливалася така незвична для нього посмішка.
