Приречені на смерть

Я сиджу перед білим екраном і не знаю з чого почати.

Вже кілька тижнів журналісти провідних світових видань просять мене написати статтю про те, що відбувається в моїй країні.

Я займаю себе нон-стоп чимось іншим - закупівлями дронів, логістикою медицини, координацією волонтерів. Я працюю так, як не працювала ніколи в житті. В перші тижні я не спала взагалі, в мене перестала працювати ліва рука, я втрачала свідомість. Але вливала в себе черговий галон кави і працювала.

Щодня мені знову нагудвали як важливо розповісти, що відбувається насправді. І я зрозуміла чому я цього не роблю. Бо я боюсь. Боюсь зупинитися і вдуматись в масштаб катастрофічної, вселенської трагедії.

Боюсь почати говорити. Бо я не знаю як говорити про масові вбивства що відбуваються в прайм тайм.

Війна, яку світ дивиться онлайн - це війна де вбивають мій народ.

Я маю написати про війну так щоб це прочитали сотні мільйонів людей. Від того як я напишу, чи буде це цікаво людям чи торкнеться це до сердець залежать життя інших людей. Тих, на яких завраз падають авіаційні бомби.

Я бачила вже війну, я пройшла війну з 2014, ні разу не відмовившись виконувати задачі на лінії вогню.

Але зараз боюсь. Бо не знаю як розповісти людям про вселеньский біль, що накрив нас одного ранку, наприкінці зими.

Як знайти правильні слова щоб описати розірвані шматки дітей, що лежать на руїнах вулиць? Як розказати про тотальну смерть, яка прийшла в моє життя?

Я не знаю. Бо я згадую, як колись бачила війну на обкладинках журналів чи в репортажах новин. Мозком ти роумієш, наскільки це страшно. Але це ж так далеко, це ніколи не станеться з нами.

Три тижні тому я жила в такій країні. Ранкова кава по дорозі на роботу, ввечері друзі і гарна музика, за кілька днів мала прийти весна.

Тепер я живу в країні, яка на обкладинках журналів і новин про війну.

Я не знаю, як розказати людям про війну. Розказати так, щоб кожен зміг відчути що насправді сталось.

Ми ніколи не могли до кінця уявити, що це станеться з нами.

Ви не можете уявити, що це станеться з вами, поки це не стається.

Ми і досі кажемо один одному - знаєш, ци як страшний сон, кожного ранку, першою думкою є чи це правда?

Кожного ранку стає по звірячому страшно, ще в ліжку. Бо кожного разу відповідь - так, це правда. Я в цій реальності. З неї неможливо прокинутись.

Мені хочеться писати - люди, ми такі ж як і ви, ми 3 тижні тому жили в щасливій країні. Ми сварились і мирились, ми обіймались і садили квіти. Ми вигулювали собак, проливали каву на сорочку в офісі, ходили в ресторани з друзями. Ми сміялись.

Ми любили.

Ми такі ж як і ви, розумієте? Просто нас вбивають.

Як написати це вам так, щоб ви почули і допомогли нам вижити? Я не знаю. І тому боюсь писати. Боюсь не знайти потрібні слова. Я знаю, що силою віри, силою слова можна зсунути гори. Я готова стояти під обстрілом, зупиняти кров, падати від вибухів. Це простіше, ніж знайти ці правильні слова до людей всього світу.

Як розказати про весь цей біль, про те що нас ріжуть ножами, гвалтують, спалюють живими, випікають шкіру фосфорними бомбами? Про осколки від мін в очах дитини з розколотим черепом? Про те як скавулять поранені собаки та коти, і повзуть до людей з відірваними лапами. Про те, як все живе хоче жити, і в очах тих вмирає, таке приречене благання.

Я не знаю де знайти ці слова. Як переконати світ дати нам себе захистити - хоча б трохи танків і літаків. Залізо, що спасе нам життя.

Нам дають зовсім не те що ми просимо, умовну палку замість пістолета. Як розповісти про цей театр лицемірства від провідних світових лідерів? Як пояснити, що вони всі ці дні обманюють свої народи, які так щиро підтримують нас?

Якщо я виживу, я ніколи не прощу собі, що в ці дні не можу знайти правильні слова. Слова щоб розказати вам правду, про те, як вбивають цілий народ в центрі Європи.

Як мені все це вам розповісти?

Я маю знайти точні і правильні слова для вас, люди цього світу.

___

На відео мої друзі. Вони приречені на смерть в Маріуполі.

Ми вичерпали всі можливості допомогти. Партнери гучно аплодують в Конгресі і парламентах, але не дають зброю. Залізо їх би врятувало. І всіх дітей які там лишились.

Я не знаю що казати людям, які не доживуть до наступного дня.