Москва-2025

«- Як же зашибісь, трясця його матері!» вкотре захоплено прошепотів Аскольд, сьорбаючи несмачну, зате гарячу розчинну каву та пихкаючи стареньким айкосом на балюстраді оглядової вишки Спаської вежі московського Кремля та насолоджуючись краєвидом.
Звідси, з висоти майже 70 метрів, картина дійсно підіймала настрій кожного закоренілого бандерівця, яким безумовно був Аскольд.
Якісь відчайдухи розфарбували білі спіральні смужки одного з куполів храму Васілія Блаженного у жовтий колір і тепер купол став жовно-синім як прапор країни-переможниці, що не дуже радувало місцевих мешканців, але протестувати вони, як тут споконвіку було заведено, боялися.
«Хер його знає чи будуть колись відновлювати її початковий вигляд. Мабуть, просто залишать вже як є та назвуть «новими символами нової Росії. Нє, ну а чо?» - іронічно подумав Аскольд.

Сусідній купол храму залишався напів-зруйнованими ще з часів місцевої громадянської війни, коли «Ополчєнійє Москви» штурмувало забарикадованих у храмі кадирівців, які прикривалися захопленими там же заручниками. Кінець кінцем «ополчєнци» лупонули по куполу з міномета та якось закинули у дірку паралізуючий газ (начебто, тим же мінометом). За кілька хвилин кадирівців, що задихалися та корчилися на підлозі, холоднокровно, в упор, перестріляли на місці. Але після газу не вижило майже третина заручників. Доволі поширена практика для тодішніх аборигенів, особливо під час громадянської війни.
Цю справу досі розслідує московське відділення прокуратури ОБСЄ, але поки що так і не з’ясовано хто віддав команду кидати газ, та й звідки той газ взагалі взявся. Як завжди, в усіх незрозумілих випадках, пов’язаних із загадковою загибеллю великої кількості росіян, місцеві ЗМІ натякали на ГУР МО України. За багаторічною звичкою - лише натякали, прямо звинувачувати все ще боялися, бо ж усім було відомо на що здатна ця страшна організація.

Справа у тому, що після військової поразки колишньої РФ у війні проти України 2022 року, у цій українській спецслужбі створили надсекретний спецпідрозділ, куди увійшли переважно колишній бійці ДУК ПС та полку «Азов». Чим вони там займаються – досі мало кому відомо напевно, але вперто циркулюють плітки, нібито цей спецпідрозділ 24 години на добу 7 днів на тиждень 365 днів на рік зайнятий розшуком по всьому Світу бонз як путинського режиму, так і усіх, хто його активно підтримував. Що стається зі знайденими – також не відомо майже нічого, крім чуток різного ступеню достовірності. Але більшість сходяться до думки, що навряд чи їм видають путівку на Мальдіви.

Тому, за умови традиційної відсутності доказів та свідків, ГУР МО України обмежилося лише сухою заявою, в якій заперечує будь-які натяки на свою причетність до випадків масової загибелі громадян Російської Республіки та вкотре запевняє у своїх непорушних принципах застосування виключно гуманних методів денацифікації та демілітаризації народів колишньої РФ.
Але дірки в куполі храму Васілія Блаженного так і залишаються відритими вітрам, дощам та снігу, чим надзвичайно занепокоєно ЮНЕСКО та залишки місцевої «ліберальної» інтелігенції.

Розігнавши рукою клуби безнікотинового диму, Асколькд перевів погляд на пам’ятник Мініну та Пожарському. Це видовище також заслуговувало на окрему увагу.
Споруда, збудована свого часу як символ російського патріотизму, наразі використовувалася як традиційне місце концентрації повій нетрадиційної сексуальної орієнтації. Кам’яні губи князя Пожарського були розмальовані чимось яскраво-червоним, а нігті громадянина Мініна – пекучо-жовтим, до того ж до пальців Мініна прив’язано держак з гігантським райдужним прапором. Офіційно проституція ще поки не була легалізована у Російські Республіці, але одним з перших законів нової держави було скасування заборони будь-яких гомосексуальних проявів та взагалі оголошено курс на «тотальний лігалайз» та на толерантність до будь-якої «іншості». Чим миттєво скористалися усі московські геї та влаштували собі цілодобову тусовку у самому центрі міста, до якої приєдналися також повії всіх мастей.Вогник айкоса почав мигтіти, сигналізуючи про розряд акумулятора, тому Аскольд відірвався від споглядання краєвидів та пригадав, що треба повертатися до роботи, бо Кучер почне нервувати.
З Іцхаком Кучером вони знали один одного вже більше десяти років, а особливо зблизилися з початком Першої кібервійни 2014 року, коли з ним створили в Україні неофіційну та напів-легальну організацію українських хакерів-патріотів. За якихось 9 років на основі цієї організації буде створено потужне Кібер-Командування ЗСУ, але тоді вони цього не могли знати і просто робили те, що мусили, і не дуже розраховували на світле майбутнє.

А ось тепер, коли путінська імперія вже три роки як була вщент зруйнована - настав час розслідувати численні злочини путінського режиму, у тому числі у кібер-сфері. І тому довелося їхати у тривале відрядження до Москви для проведення допитів колишніх офіцерів та генералів Центру інформаційної безпеки ФСБ (ЦИБ), також відомого як 18-й Центр.

Попри свою широку відомість як неофіційних батьків-засновників Кібер-Командування ЗСУ, Аскольд та Іцхак займали в ньому доволі скромні посади «радників на громадських засадах», та займалися переважно ідеологічно-стратегічними аспектами організації побудови КК ЗСУ та консультуванням його вищого командування.
Але коли 2025 року у Москві нарешті розшукали та заарештували співробітників ФСБ 18-го та 16-го Центрів ФСБ, Аскольда та Іцхака запросив до себе особисто командувач КК ЗСУ та наполегливо попросив допомогти з допитами усіх причетних до масштабних кібер-злочинів. Розслідування деяких з найбільш резонансних АТР-атак, організованих свого часу кібер-підрозділами ФСБ, потребувало доволі високого рівня технічних знань, але навіть не це було головною проблемою. Багатьом міжнародним фахівцям просто не вистачало не стільки технічної кваліфікації (з цим було все гаразд), скільки знання російської мови та взагалі російського «способу мислення».

Тому вмовляти хлопців командувачу не довелося занадто довго. Вистачило всього двох годин та одного літру Jack Daniels.
Додатковим аргументом стала також більш ніж щедра оплата цієї роботи: потрійний (і без того немаленький) погодинний рейт легенд українського кібер-спротиву. Плюс оплата проживання та харчування у спецзакладах ОБСЄ. Плюс 10 в карму та туманні натяки на гарну пам’ять Батьківщини.

Все це, звісно, за кошт міжнародного Фонду відновлення України, про розмір якого у онлайн-медіа писали різні неймовірні речі, хоча за рішенням ООН та ОБСЄ основні показники Фонду засекретили. Хоча з «джерел, близьких до мінеральних» серед командного складу ЗСУ подейкували, нібито цей фонд наповнюється за рахунок внесків провідних країн Світу, які свого часу не приділили належної уваги російській загрозі і таким чином спокутували провину перед Україною. І що нібито деякі з них вносили ледь не до 5% свого ВВП протягом перших п’яти років.

«Ладно, треба повертатися до роботи» - подумав Аскольд, заховав в кишеню свій старенький айкос, кинув останній погляд на жовто-сині куполи храму Васілія Йо*нутого (як його називали українці) та на зубці напівзруйнованої кремлівської стіни, прикрашені по ломбардській традиції у вигляді ластівкиного хвоста – й поспішив до внутрішніх приміщень Спаської башти. Велика їх частина була поспіхом переобладнана на «Центр розслідування кібер-злочинів ФСБ», де, мабуть, вже нервував Іцхак.
Сьогодні у них було особливо багато роботи, тому що на допит привели кількох старших офіцерів ЦИБ, які, власне, планували атаки на Прикарпаттяобленерго, Меедок та здайснювали інші резонансні кібер-злочини проти України.

Власне, Аскольд з Іцхаком дізнавалися досить мало нового з плаксивого белькотіння фсбешників – усе це їм було відомо вже давно. Але прокуратура ОБСЄ вимагала якісних доказів, а їх якість залежала від правильно та юридично-грамотно сформульованих питань та належним чином записаних відповідей, строго у відповідності до законодавства Євросоюзу, почесним членом якого Україна стала буквально рік тому.
Робота переважно була нудною та одноманітною, але траплялися і складні моменти.

Стосувалися вони, як правило, однієї серйзної проблеми: у складі слідчої бригади були і знавці кримінального законодавства ЄС, і технічні фахівці, і спеціалізовані психологи по «руському міру», але майже нікого з них не поєднував у собі ці такі різні типи знань одночасно. Спілкування та обмін думками відбувався майже безперервно, але не завжди членам міжнародної команди вдавалося дійти спільної думки по деяким складним аспектам.

Тому Аскольд пару раз на тиждень робив Зум-дзвінок зі своїм давнім приятелем Кіндратом на прізвисько «Дідо», який часто давав напрочуд дієві поради. Коли був у потрібному гуморі. Бо людина він був непроста і спілкуватися з ним було нелегко. Кіндрат був також давним приятелем Аскольда вже років з п’ятнадцять, свого часу теж був колись помітною фігурою в українському довоєнному кібебезі, але за півроку після закінчення російсько-української війни Дідо чомусь раптом поїхав з України, оселившись разом з дружиною у маленькому будиночку під Малагою.

В Україні якраз тільки-но розгорнувся «план Маккейна», і країна входила у період свого бурхливого розвитку та потребувала безлічі розумних та технічно обізнаних українців.
Але Дідо все одно поїхав, попри численні привабливі пропозиції від міжнародних фондів. Навіть відмовився від світового турне з лекціями про історію російсько-українською кібервійни.

Пояснювати своє таке дивне рішення він доволі нетактовно відмовлявся, а найбільш близьким друзям бурмотів щось малозрозуміле про «боротьбу з вітряками», «задовбали», «нічого не змінюється» та у кожному реченні вживав довоєнну ідіому «дебілибля». Формальною ж причиною називав «бажання написати мемуари». Але що ц нього сталося насправді – ніхто не знав.

Але відмовити Аскольду у невеличкій консультації Дідо просто не міг, і обидва про це знали  - забагато між ними було спільного загадкового минулого. Тому Кіндрат бухтів, але вникав у проблеми Аскольда та давав рекомендації, хоча вперто відмовлявся від грошей за консультації.

«Десь так воно буде і цього разу» – подумки зітхнув Аскольд.
Дідо спочатку буде хвилин десять докоряти Аскольду що той відірвав його від споглядання заходу андалуського сонця, але терплячість Аскольда буде винагороджена якимось нетиповим розв’язанням юридичного глухого куту, в який зайшли слідчі, формулюючи звинувачення одному з керівників ЦИБ.

«Дідо обов’язково щось придумає» - заспокоював себе Аскольд, тому що з Києва та Брюселя ледь не кожного дня цікавилися ходом слідства і не завжди ці розмови були приємними. Точніше – майже ніколи. Добре, що вже за пару місяців основним фігурантам розслідувань так чи інакше будуть пред’явлені звинувачення по найбільш резонансним справам і можна буде полишити цю неприємну занедбану місцевість та повернутися до рідного Києва.

А поки що він поспішав назустріч Іцхаку, який вже біг до нього, розмахував руками та вигукував щось неценцурне. З цього потоку безпорадного переляку Аскольд зрозумів, що хтось з підозрюваних ледь не викинувся у вікно, і що це був той самий офіцер, про якого звинувачення якому вже двічі цього тижня цікавилися з української Генпрокуратури та штаб-квартири ЄС.

«Ох і деньок буде сьогодні» - приречено пробурмотів керівник «Спільної групи розслідування кіберзлочинів Російської федерації» полковник ЗСУ Аскольд Соминський на прізвисько «Сомік», прямуючи до свого імпровізованого офісу під акомпанемент вже звичної міцної суміші плачу арештованих офіцерів ФСБ, лайки слідчих, гудіння серверів та заспокійливих матюків на його адресу Керівника Департаменту Технологій Спільної групи старшого радника кібербезпеки Іцхака Кучера на прізвисько «Браян».
Про те, як все просто для них обох було ще три роки тому – під просте гасло «Смерть ворогам!» херачити все «кібер» що бачиш за порєборіком – вони обоє тепер вже навіть і не згадували.