"Ви перемогли вже, коли вийшли на Майдан", - російська журналістка Вікторія Івлєва

За тиждень після повномасштабного наступу росії на Україну Вікторія з молодшим сином виїхала… в Київ. На той момент її старший син, що має громадянство Британії, вже ніс варту в теробороні нашої столиці.

Фото: Роман Ніколаєв

Те, що росіян не варто ані зрозуміти, ані прощати, ясно не тільки мені, а й цій жінці. І при тому, що вона особисто билася в росії за наших політв’язнів, в своїх статтях розповідала про незаконні суди над громадянами України, про знущання з кримчан, особисто передала три тони продуктів полоненим морякам. Вона виходила на одиночні пікети, намагаючись докричатися до своїх співгромадян, що держава творить беззаконня. Але і розуміння всього цього особисто мені зараз не дозволяє ставитися до цієї хорошої людини лояльно. Те, що вона має російський паспорт, автоматично робить її співучасницею того, що відбувається в нашій країні. І починаючи цю розмову, я попередила Вікторію, що буду питати так, як відчуваю, так, як вважаю за потрібне. Її відповіді, зізнаюся, мене вразили. Я не очікувала на такий біль в її серці.

"ЗВУКИ ВІЙНИ БУЛИ ВЖЕ В УЖГОРОДІ – ГОЛОСИ БІЖЕНЦІВ В ЇДАЛЬНІ"

-Чому ви зробили стільки зусиль, аби з початком наступу приїхати саме сюди, в Київ?

-Насправді ці зусилля – ніщо порівняно з тим, що переживає середньостатистичний біженець, який тікає з дому під вибухи та постріли. Мої зусилля, можливо, вам буде неприємно це чути, але це були зусилля людини, яка їде з мирної країни. В росії поки що умовний мир. Він таким і залишиться, на жаль.

Я почну здалеку. З анексії Криму. Я часто про це кажу, бо добре пам’ятаю свій стан тоді: ти наче лежиш під купою цеглин, ти весь завалений, і розумієш, що обличчя, вуха, волосся, - все засипане крихтами. І єдине, чим ти можеш ворушити, - мізинчик на лівій нозі. І я розумію, що поки жива, буду рухати цим мізинцем, аби сказати, що жива і що проти. Це єдиний спосіб для мене особисто. Не для оточуючих, які не помітять цього мого руху, наступлять на мене, пройдуть далі. Для мене самої. Що я проти. І не здаюся. Це моє життя, мій спротив.

Ми з молодшим сином прийняли рішення миттєво. Хотілось бути з Україною. Не побоювання, що мене посадять, які вже є декілька років. Можливо, ці побоювання завищені, і я нікому не потрібна. Але ми просто встали, одягнулися і пішли. Підганяло нас те, що в будь-який момент могли закрити всі кордони і не можна було б кудись виїхати. А гальмувало те, що у мене не було жодної візи. І я нікуди в третю країну не могла виїхати, крім Туреччини. Без візи в країни Євросоюзу я в’їхати не можу. Це дуже дивно, але мені зробили швейцарську візу за одну добу. Такого не буває.

-Скільки ви їхали в Україну і як?

-Залишили собаку у друзів. Це моя єдина велика печаль. Тому що з друзями я можу говорити по телефону. Це не проблема. А з собакою ніяк. На днях зустріла собаку тої ж породи, що у нас, - тайський ріджбек. Зрозуміла, що наш кращий, і мені стало ще сумніше. Ми полетіли 5 березня в Стамбул. Пробули там два дні. Ще два дні – в Будапешті. І друзі моїх друзів привезли мене до кордону. І все - Ужгород. Наступного дня ми сіли на потяг і приїхали в Київ. Це не була пекельна подорож, коли ти біжиш, як мені розповідали біженці з інших країн: село вже палає, вогонь, ми хапаємо, що встигаємо і їдемо, добре, в машині було паливо. У нас не було так трагічно.

-В Києві розраховували почути звуки війни?

-Перші звуки війни були в Ужгороді. Люди. Натовп. В Ужгороді таких натовпів біженців ніколи не було. Звідки в Ужгороді біженці? Там, мабуть, з 40-х років такого не було. Та й у 2014 році не знаю, чи багато людей добиралося до Ужгорода. Думаю, небагато. А тепер ми зайшла в їдальню, де годували біженців, а там шум. І я добро розумію, що не було б цієї їдальні, якби не біженці. І це не ті біженці, яких я бачила під час таджицької війни в Афганістані: з торбами, нещасні. Ці люди виглядали добре, гарно одягнуті, але їм довелося виїхати. Війна для мене була відчутною з кордону. З вантажівок, які стоять на кордоні. Автобусів, що стоять на виїзд в Угорщину.

Київ вразив пустотою та тишею. Ми приїхали на вокзал і чекали мого старшого сина. Він в теробороні зараз. Це я кажу тим, хто мені каже: якого хріна ти приїхала сюди і що ти тут робиш. Мій син в теробороні. Він тут живе чотири роки. І поки ми його чекали, я зайшла всередину вокзалу. В росії на всіх вокзалах в будь-якій точці федерації, можливо, за винятком Камчатки, тому що там немає вокзалів і потягів, на входах стоять металошукачі. В абсолютно мирних містах. І нам постійно розповідають, що це потрібно, бо теракти, бо був Беслан, був Норд-Ост. Давно вже щось ніде нічого не вибухає. Але вважається, що саме дякуючи металошукачам. А тут у вас на вокзал спокійно заходять та виходять люди. І я подумала: це добре чи погано, що у воєнний час не стоять металошукачі? Чесно кажучи, подумала, що це добре. Це говорить про свободу. Коли кожний робить все, що від нього потрібно і ще трішки. Всі люди дивляться навколо, наглядають, що робиться поруч. Може, це мій неправильний висновок. Може, це моя любов до свободи і ненависть до будь-яких обмежень. Але це для мене було перше відчуття абсолютної свободи.

Я тоді себе спитала: а чому в росії стоять всі ці металошукачі? І я розумію, вони не для затримання терористів, а для залякування населення. Щоб ти постійно знав, що щось може статися. Щоб ти розумів, що держава тебе не охороняє, а за тобою слідкує. І на це ніяких грошей державі не шкода.

Київ мене вразив дзвінкою порожнечею. Наступного дня я пішла по Андріївському узвозу. І це дивне відчуття, що ти проходиш десять хвилин вверх, потім вниз, і весь цей час залишаєшся один. На Андріївському узвозі! Де під час найстрашніших ковідів стояли тітоньки з товаром.

"У МЕНЕ НЕМАЄ ЖОДНОЇ ЖАЛОСТІ ДО РОСІЙСЬКИХ СОЛДАТІВ"

-Наскільки правильно ми робимо, намагаючись докричатися до рідних солдатів, які гинуть у нас? Тисячі вже лягли в нашу землю, а 80 відсотків населення росії продовжує підтримувати розпочатий наступ…

-83 відсотки. Так говорить "Левада центр", якому немає підстав не вірити.

-Як докричатися до росіян?

-Ніяк.

-Це неможливо?

-Ні. Ви приходите до важко хворих. Можна до них докричатися?

- Не потрібно виправдовувати все важкою хворобою.

-Почекайте. Я не виправдовую. Я кажу, що є речі неможливі. Ви приходите до важко отруєної людини і кажете: випий курячий бульйон. Він з’їсть і його вирве. Тому що спочатку потрібно зняти інтоксикацію, а потім їсти бульйон, ракові шийки та устриці.

-Знімки з маріупольського пологового - це не зняття інтоксикації?

-Як ми бачимо – ні. Це ж ви самі робите, самі бомбите, як вам пояснюють з росії. А ви цього не розумієте. Я, звичайно, з сарказмом зараз. Адже це показуэ глибину хвороби, депресії російського суспільства.

-А потрібно і далі намагатися докричатися?

-Ні. Є люди, які розуміють, що відбувається. Їх досить багато. Не достатньо, але вони є. Навіть якщо це лише один відсоток від населення росії, то це більше мільйона громадян. Ще один труп російського солдата нічого не додасть до мого ставлення до України, росії, оцінки ситуації. Я все це знаю, розумію, бачила, нюхала. Я знаю, як пахне тіло людини, що розкладається. Я це знаю не з України, а з Руанди. Я все це проходила. Ті, хто хоче знати, ті знають. Ті, хто не хоче - не може цього осягнути в силу своєї отруєності. З ними розмовляти марно. Набагато важливіше, щоб ті люди, хто у свідомості, її зберігали. Думаю, якби я залишалася в росії, максимум своїх зусиль витратила б на підтримку тих, хто сидить. Кримські татари з дикими строками по терористичним статтям. Навіть Навальний отримав менше, хоча це головний політичний противник в країні. Я б допомагала ув’язненим, намагалася б зберегти психічне здоров’я людей, які залишилися нормальними. А достукатися до тих – безглуздо.

-Що відбувається з моральним внутрішнім світом росіян, чиї переговори ми чуємо? Коли мами та дружини ваших солдат кажуть – забирай речі, грабуй українців, ґвалтуй їх…

-Можете в мене плюнути, але я ставлюся до цього спокійніше, ніж ви, бо розумію, що у будь-якої війни є два головні супутники – мародерство та плітки. Мародерство буде завжди. Навіть серед найпрекрасніших воїнів. Навіть якщо ти взяв крупинку з чужого дому – ти мародер.

Крім того - я не можу влізти в голову цих людей. Багато моїх друзів говорять мені і тут, і там: все одно шкода цих хлопчаків, вони не знали, куди їх везуть. Добре. Не у кожного є хоробрість і сили сказати своєму командиру: я не поїду, можете мене розстріляти, я піду в дисбат. Особливо це тяжко, якщо ти один такий в роті чи батальйоні. Але у кожного з них є можливість подивитися в інтернеті, що тобі буде за відмову іти воювати. А буде лише два роки дисциплінарного батальйону. Ну, відсидиш два роки. Але у тебе руки залишаться чисті. Ти нікого не вбив!

Далі тобі кажуть: ти їдеш на навчання в Смоленську область. Саджають тебе в танк. Ти кудись їдеш. Бачиш назви селищ. Ти можеш їх не знати, але в мові твоєї країни немає літери і з крапочкою! А вона з’явилися в назвах. Чомусь написано не Харьков, а Харків. І ти як і раніше будеш мені розповідати, що ти не зрозумів чогось? Ти в школі взагалі не вчився? Ну вибач. Тоді ти пітекантроп. А пітекантропів, як відомо, давно знищили.

У мене немає ніякої жалості до цих "бідних нещасних хлопчаків". Це клінічні ідіоти!

Якщо у людини немає руки чи ноги, ми говоримо: він не може однією рукою їсти, йому не зручно. У нього немає ноги, підемо повільніше, бо він не може швидко на милицях. Але якщо у людини немає мозку, і ти йому кажеш, що у нього немає мозку, він миттєво відповідає: "А що це ти себе вище всіх ставиш? Сама дура!" Відсутність мозку важко побачити. На цьому багато що будується: ти не можеш сказати безмозкому, що він безмозкий. А вони у великій кількості навкруги – безмозкі і отруєні.

-Ви не могли не відчути, що для нас зникло поняття хороших росіян. Всі однаково погані. Тотально погані.

-Так, я це помічаю. Основне почуття зараз у вас не ненависть, а лють, пекельна лють. І чим далі, тим ця лють стає більшою. З кожним наступним воєнним злочином.

-Вам особисто соромно свій паспорт діставати на наших блокпостах?

-Ні. Я ж країну не обирала. Соромно, якщо твоя мати алкоголічка? Ти ж не обирала її… Розумію, що це не релевантний приклад, бо мати - все ж не країна. А країна не мати. І мама це інше. Мені не соромно. Але розумію: зараз почнеться, буде затримка в дорозі. Я розумію, що зі мною нічого не зроблять. Я завжди в кишені крім паспорта ношу ще роздруківку з української вікіпедії. Про мене є стаття в українській вікіпедії. Я її дістаю тремтячими лапами і кажу: ви мене вибачте, може ви прочитаєте "одна з небагатьох російських журналістів, яка відкрито підтримує Україну". Так написано в вікіпедії. Після цього мені кажуть: добре, але ми все ж старшого покличемо. Приходить старший. На цьому все закінчується. Я розумію, що мене відпустять, нічого зі мною не зроблять. Але може, хтось і не відпустить. Це війна.

-У вас немає бажання змінити громадянство?

-По-перше, від російського громадянства чисто технічно відмовитися вкрай складно. Те, що я спущу паспорт в туалет або викину його в Дніпро, чи з’їм – це не позбавить мене громадянства, лише ускладнить отримання російського громадянства, аби повернутися назад. Лише президент особисто підписує як отримання громадянства, так і вихід з нього. Як би не було. Все одно це моя країна. Яка б вона не була. Потворна. Хвора. В струпах, блювотині та моральних наркотиках. Але все одно це моя країна.

-Одного разу наша лють може перейти якийсь поріг і по відношенню до вас особисто…

-Що б тут не відбувалося, ви інші люди у важливих аспектах. Так, у вас є боягузи та негідники, але в вас немає імперства. Ви щасливі люди. Не звикли одне одного принижувати. Не сумніваюся, що є й такі, але в загальній масі цього не зустрічаю. Тут завжди було спокійне і вільне життя. І головне, у нас було дві страшні чеченські війни, від яких суспільство не вилікувалося. Афганська була і у вас – в цьому і українці брали участь. Але коли потім життя іде мирно, посттравматичні синдроми згладжуються. Двічі мене допитували в Києві. І ніхто не дозволив собі не тільки хамства, але й звернення "Эй ты, сука!" Ніякого приниження, розмова на рівних. Що зі мною тут може статися? Загину я тут? Ні. Посадять?

-А чому ви так впевнені, що не загинете? Прилетить російська ракета…

-Ви питали мене про блокпости, про перевірку документів. Можливо, я сильно помиляюся, але за російський паспорт мене не посадять, не одягнуть пакет на голову, не знущатимуться. Немає такого відчуття. Не знаю, чому. Тому тримаюся спокійно. Можете взяти на перевірку мій телефон. Хоча цього не просили жодного разу.

Можливо, я дивлюся на Україну через рожеві окуляри. Але мені є з чим порівнювати. Вам немає. Багатьом у 2014 році здавалося звідси, що у нас там все те саме, тільки побагатше. А з росії, коли дивляться на Україну, здається, що тут все те саме - тільки побідніше. А насправді все інакше.

"ВАША АРМІЯ БУДУЄТЬСЯ НА ЛЮБОВІ, А НЕ НА ПРИМУСІ"

-Ви розумієте, що ми вже перемогли. Нам просто залишилося спалити, знищити російських окупантів?

-Я розуміла, що ви перемогли, коли ви ще вийшли на Майдан. У мене не було сумнівів. Вважаю це видатною подією. Думаю, що це подвиг народу.

-Але ж який довгий у нас шлях до волі…

-А що ж ви думали, що так легко скинете 70-річний комуністичний бушлатік і все? Умовний Рінат Ахметов стане біля пам’ятника Богдана Хмельницького і покається: "Вибачте, що весь цей час торгував з росією? Гнав метал в Алчевськ і назад"... Це умовний приклад. Таких людей багато і всіх звуть по-різному. Все, що радянщина дала вам дурного, триває. З цим довго потрібно буде розправлятися. Просто ми живемо всередині цього процесу. І тому це проходить катком по нас. А що робити? Так склалася історія. І по моїй країні це пройде набагато болючіше, ніж по вас. І довше. Бо у нас є огидна якість під назвою імперство. Поки воно буде наявним, все це триватиме.

-Але це котиться по нас. Розбиті Харків, Маріуполь, Ізюм…

-Скажімо так. Це зачепило вас фізично. Але весь інший світ це також зачепило. Майдан такого впливу не мав. Це була українська героїчна внутрішня подія. А те, що зараз відбувається, залучило весь світ. Сюди їдуть волонтери навіть з Австралії.

-Ми всім показали що в росії далеко не друга армія світу.

-Можливо, вона і друга. Але ви показали, що ваша армія будується на любові, а не на примусі до любові, не на формальному вимученому патріотизмі. Любов краще, ніж будь-які виявлення, краще, ніж наказ.

Я не була на Майдані. Я приїхала 27 чи 28 березня 2014 році на потязі з Москви, який ходив у Донецьк і мав назву "Троянда Донбасу". З Донецька я їхала на захід, у Франківськ, розмовляючи, спілкуючись, знаходячи друзів. Думаю, що знайшла декілька людей, які будуть зі мною до кінця життя, що б не сталося. Вони приблизно мого віку, ми дихаємо і бачимо світ однаково. Мої люди. І я їхня людина.

Коли приїхала в Київ, говорила з багатьма. І один мені сказав: "Я ходив на Майдан і насичувався любов’ю. Майдан і переміг, завдяки любові".

Це неможливо пояснити в моїй країні. У вас все будується на свободі вибору.

У 2014 році я жила в Слов’янську і вивозила людей звідти. На моїх очах місто звільнили. Скажімо так: одні пішли, інші прийшли. Я жила біля водокачки. Там стояв генератор і можна було набрати воду та зарядити телефони. Там завжди було дуже тихо, хоча і знаходилися люди. Несподівано з вулиці повертає машина - такий військовий козлик. На ньому український прапор. А ми вже знали, пішли розмови – зняті пости. Під’їжджає машина з цим прапором, я розумію, що у мене течуть сльози. З машини вийшов чоловік – я дуже добре пам’ятаю його обличчя. Він сказав щось типу "Боже, помагай!" Сів і поїхав. Але весь цей натовп відразу зарухався, почав говорити. Життя миттєво почало вертатися. І це було прекрасно. Мені до цих пір хочеться побачити того чоловіка і кинутися йому на шию.

У 2015 році я займалася вивозом людей з Луганської області. Мене тоді взяли в полон. Мої вороги сміються: який же це полон, якщо він продовжувався лише три години. Але те, що він був три години, я дізналася лише, коли мені сказали: пішла геть. А коли мене оглядали, мої тапки прощупували, було зовсім не до жартів. Після полону я вже не могла більше займатися вивозом людей…

Фото: Роман Ніколаєв

Через рік я зробила фотопроєкт "Народження України". Об’їхала 24 обласні центри країни. Роль Криму грав Київ. Я знімала пологи в пологових будинках. Виставку показали в Києві та Сєверодонецьку. На жаль, більше ніде. В Сєверодонецьку намагалися прикрити, бо начебто непристойно показувати жіночі піські. Мені зразу з росії почали писати: ну що, не виходить? Але всі журналісти накинулися на керівництво Сєверодонецька, почали писати. І виставку мою миттєво відкрили. Я на собі відчула силу слова. Чарівну силу.

Для мене народження України - болючий процес. Майдан, його сила, наштовхнув мене на думку, що він схожий на болючі пологи. Працюючи над проєктом, я побачила близько сотні пологів. Тебе охоплює таке щастя, коли з’являється чоловічок. Океан щастя. Ось, нова людина прийшла у світ. Всі люди, які приймають пологи, принаймні ті, кого я бачила, приголомшливі красені та красуні. На відміну від тих, хто робить аборти.

-Існує точка неповернення, після якої неможливо ані пробачити, ані примиритися?

-Уявімо зараз неможливу картину. По всіх містах росії о 12 годині дня всі люди встають на коліна. От всі. За винятком старих та новонароджених. Як колись за всю Німеччину зробив Віллі Брант. Все можливо, я ніколи не втрачаю надії. росія велика країна, величезна, якій ця величезність заважає, а колись приносила славу. Може, колись Ізраїль з Палестиною замиряться, а там все ж протиріччя взагалі неможливі. З іншого боку, зрада з боку близьких сприймається і пробачається важче, тяжче, болючіше, непрощенно, бо це свій, близький.

Точка неповернення – прихід до влади володимира путіна.

Точка неповернення – Майдан, анексія Криму, початок війни у 2014 році.

Коли іде війна, завжди є побічні жертви – мирні мешканці.

У 1992 році я була в Карабасі на війні. Порівняно з теперішніми подіями це смішно і війною називати. Тим не менше. І так вийшло, що я була з вірменськими лікарями, які ішли за військовими. І рано вранці ми зустріли взятих в полон турок-месхетинців, які до цієї війни взагалі не мали жодного відношення. Їх за часів сталіна вислали в Узбекистан із Грузії. В кінці 80-х їх вигнав Узбекистан. Прийняв Азербайджан, але поселив у зону воєнних дій, що заборонено міжнародними конвенціями. І вони були взяти в полон. Останньою ішла жінка з чотирьма дітьми. Найменшій був… один день. Для мене це і є війна. Ті самі сторонні жертви, про яких великі стратеги ніколи не думають. А вони завжди є. Завжди є люди, яким сподобаються власні звірства, і вони будуть продовжувати безкарно їх чинити. Це завжди є. Саме цим і страшна війна.

Декілька діб я пробула в компанії жінки, яка вийшла з Маріуполя пішки. З рюкзаком за плечима. Вона дійшла до Мелекіного. Звідти її довезли в Бердянськ… У неї була фізична можливість встати і вийти. У людей, які знаходяться під завалами, такої можливості немає. Думаю, їхній стан найбільш безвихідний. Вони можуть померти без повітря. Нам важко уявити, як там, в тих підвалах. Від голоду можуть померти…

Тільки в Україні я зрозуміла, чому Господь заборонив оглядатися дружині Лота. Що вона зробила такого? Подивилася на своє палаюче місто. Та ти не можеш дивитися назад, бо втрачаєш час і можеш загинути. Ти не маєш права оглядатися. Ти маєш поставити великий хрест на минулому. Вийти і іти. Зберегти своє життя. Будувати його заново. Це тобі Бог чи небеса дають шанс. А людей огортає нерішучість: "Ні, давай посидимо. Прилетіло ж в сусідній будинок. Два рази в одне місце ж не влучає. Ой, дивись у нас в дворі вже. Це в дворі, це ж не по нас. Давай підемо в погріб". А тут уже і все... А якби була людина, яка б сказала: в цей час люди вашого району збираються тут і всі ідуть в прекрасне Мелекіне. Скільки потрібно іти? 10-20 кілометрів? Живі здорові люди можуть пройти цю відстань.

Я постійно думаю саме про сторонні жертви війни. Всі люди в завалах – сторонні жертви війни.

-Тисячі людей з Маріуполя вивезли на територію росії. Що з ними? Вони всі тепер стали заручниками країни-ворога…

-Ми нічого про них не знаємо. Коли люди рятуються, їм все одно, куди тікати. Якби я була Україною, у мене до моїх громадян, які кинулися в рів з крокодилами, аби бомби на голову не падали, не було б ніяких претензій. Вони жертви. Дякую, що годуєте, що вивезли, що не дали померти. Так, це ви, наволоч, до цього призвели. Але людям врятоване життя. Я не знаю, чи є такі люди, які б сказали: я і мої четверо дітей залишимося тут і помремо від голоду, але туди не поїдемо. Нормально рятувати життя своїм дітям.

Коли була війна росії з Грузією, яка тягнулася лише п’ять діб, грузинські посольства та консульства на території росії були закриті. Всі. Але всі консульські справи, пов’язані з паспортами та виїздом, на себе прийняла Швейцарія. Вона стала представником Грузії. В України поки немає такого представника.

Я говорила з людьми, які намагаються займатися цими справами в росії. І вони кажуть: у деяких українців немає паспортів, вони взагалі невідомо хто. Як така людина може тепер перетнути кордон? Потрібно якось підтвердити особи таких людей. Також є люди, які втратили документи, у яких старі прострочені паспорти. Поки ніхто цим не займається.

-Чого ви боїтесь?

-Скорпіонів. Ні. Змій, мабуть…

-І більше нічого?

-Боюся за життя своїх синів. Боюся, що перестану добре писати. Майже перестала гарно знімати. Бо рідко і мало це роблю. Це мої власні вимоги до себе. Боюся завжди, коли починаю писати новий текст. Зараз хочу зробити великий текст під назвою "Театр". Це після розмови з Адою Роговцевою, Катею Степанковою, її донькою, з людьми, яких зустріла в театрі "Сузір’я". Це як небо в чашечці квітки. Ти бачиш ставлення людей. Коли приходить одягнутий у військову форму колишній міністр культури і розмовляє зі мною не як колишній міністр, а як Женя Нищук. І це прекрасно, тому що так і має бути.

Я себе тут добре відчуваю, бо перебуваю серед своїх людей. Серед яких я мріяла прожити все життя.

Я б хотіла, щоб таких людей було більше в росії. Я знаю, що вони там є, але їх мало. Моє коло спілкування дуже маленьке. І зовнішнє коло обставин давить на моє коло. Ми не можемо вільно збиратися, спілкуватися. Таємно пишеться в фейсбучику, телеграмі: "Давайте зустрінемося без телефонів".

Навряд чи мене можна назвати боягузливою людиною. Але останнім часом я в свій будинок в москві заходила в під’їзд і дивилася наліво і направо, чи ніхто не стоїть по мою душу. Ніколи ніхто не стояв, слава Богу. Нікому я не потрібна.

-Справедливість завжди перемагає?

-Рано або пізно, але так. Іноді не доживаєш до цього. Але тоді вона перемагає через покоління. Тому що це неможливо зупинити. Це як прогрес. Можна його загальмувати, але зупинити, - ні. Бо неможливо примусити землю крутитися в інший бік. І справедливість так само. Все добре сказано у вірші Володіна, який він присвятив Зиновію Гердту:

Правда почему-то потом торжествует.
Почему-то торжествует.
Почему-то потом.
Почему-то торжествует правда.
Правда, потом.
Ho обязательно торжествует.
Людям она почему-то нужна.
Хотя бы потом.
Почему-то потом.
Но почему-то обязательно.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ